Зрозуміло, неможливо не сваткувати, спостерігаючи, як недоімперія поспішно драпає з українських територій, які вона намірилася оголосити своїми. Причому, навіть мутний росіянинський народ їх своїми не вважає і масово гинути них не рветься.
Не менш оптимістично і вельми повчально спостерігати, як недоімперія рубає кінці і позбавляється від пристосуванців, що кинулися в її мертві обійми. Які, при всьому своєму колабораціонізмі, все-таки виросли в Україні, якщо не через мозок, то через пори на тілі навіть в них просочився український дух свободи. І навіть вони стали б задавати питання "А як же так? Ви ж божилися, що назавжди?".
І тому їх потрібно обнуляти - в автокатастрофах або зусиллями «української ДРГ», за яку видають себе то вагнерівці, то ФСБ-шники.
Але і для ейфорії приводу теж немає. Бо справжня битва за Херсон — єдиний наш обласний центр, захоплений окупантами з початку повномасштабної агресії, ще попереду. Нам же не шашечки, нам їхати.
Відповідно, доведеться видавлювати окупантів з Правого берега Херсона, завдавши їм максимальних втрат при переправі. Потім атакувати їх на Лівому березі, використовуючи обхідні маневри і все, що є в арсеналі визвольних воєн. І це питання не днів, і навіть не тижнів (дай Бог, щоб я помилявся).
Головне, що і ми, і весь світ побачив і переконався: росіян-агресорів можна і потрібно бити. Бити не випадково - за збігом обставин, а на системній основі. І ситуація у військах агресора ще гірша, ніж нам видається.
А що стосується договорняків, які багато хто вбачає в тому, що відбувається, то утримати правий берег окупанти реально не могли. У будь-якому разі, їх би вигнали - з великими втратами, або з мінімальними. Але якщо ми дозволимо залишкам їхніх військ безперешкодно, як було з виходом Гіркіна зі Слов'янська, переправитися через Дніпро, то підстави для конспірологічних теорій з'являться.
Тримаємо стрій і не розслабляємося. Війна закінчиться не завтра, але обов'язково закінчиться. Нашою перемогою.