З-за кордону пишуть, що якщо орієнтуватись на новини про Україну, то здається на суцільне пекло. Вибухи, руйнування, смерті...
Насправді так воно і є, але посеред нього є багато іншого.
- осінь, яка у війні смакує гостріше. І кожна вранішня кава, і кожне спілкування, і кожен морозний вже вечір - вони неймовірно смачні та чуттєві саме тут. В Україні.
- попри руйнування - відбудова. То тут, то там.
- попри біль - військові весілля. І не військові весілля, але вони якісь... Як останні. Як саме ті, що раз і назавжди.
Через годину на місці пекла, якщо дозволяють ресурси, починає будуватися нова сторінка життя. Через місяць там буде щось нове. Через півроку-рік ви Україну не впізнаєте.
Вона не спить. Не застигла на місці. Вона не впала в ступор, а шаленими темпами змінюється і змінює - репутацію, позиції, світ.
Саме присмак пожеж і рани на черноземі підіймають Україну на кілька сходинок вверх, до розуміння речей, яких вчора не розуміли. Ні хтось з нас, ні хтось з наших ще притомних майже сусідів.
Можливо дійсно це повинні були бути саме ми. Бо саме ми маємо в собі такі внутрішні сили, ну і головне на букву П - Правду. І ще багатовікові недоотримані, особисті рахунки.
Якби Україна не перемогла, то це б означало, що далі можна робити зло. Всім, хто вміє це робити. Тому центр Всесвіту зараз в Україні. Серед цієї осені, під цими вибухами, з цими викликами.
Це і страшно, і зачаровує водночас, своїм смертельно небезпечним і гострим, як лезо, українським сьогоденням.
Ми живемо, працюємо, любимо - але ще й ракети літають. Створюємо шедеври кожен у своїй галузі - і співаємо в бомбосховищах. Ми воюємо - і перемагаємо. Ми наче існуємо далеко не перший рік - але світ побачив нас саме зараз. Побачив і захопився нами.
І так, нація - це не старомодно. Бути нею, стати нею. Це коли пекло - але в цьому пеклі ти за когось, а хтось за тебе, і всі разом за своє і своїх.
Мабуть, зараз Україна найкраще місце на землі для сильних та вмотивованих людей.