Чим завершиться битва меморандумів України та Росії

Коли в Кремлі усвідомлять, що виграти війну неможливо, а Україні за підтримки партнерів вдасться стабілізувати фронт, тоді з’явиться шанс на реальні переговори.

Росія, очевидно, не хоче виконувати ключову вимогу України — припинення вогню. Це головне. Все інше — лише тактика. Цей проєкт меморандуму, переданий Росії, демонструє, що Україна готова до конструктивних компромісів у деяких складних і суперечливих питаннях. Але — спочатку має бути припинення вогню.

Тут важлива саме логіка. А логіка поетапного мирного процесу полягає в тому, що починати потрібно з припинення вогню. Далі процес може тривати: проблемні питання, щодо яких є розбіжності у позиціях сторін, мають вирішуватися поступово. Спочатку — ті, в яких легше знайти компроміс, потім — складніші, і лише після цього — найскладніші. У цьому сенсі підхід є конструктивним, але на даний момент Росія до цього не готова. Без припинення вогню все інше наразі не має сенсу. Тому що готовність Росії до інших компромісів буде важливою лише тоді, коли вона погодиться зробити перший крок — припинити вогонь.

За яких умов Росія може погодитися на цей крок? Перша — стабілізація воєнної ситуації. Сьогодні Росія не готова до переговорів про припинення вогню, не кажучи вже про завершення війни, бо вважає, що має перевагу і може виграти війну.

Коли в Кремлі усвідомлять, що виграти війну неможливо, коли Україні, за підтримки партнерів, вдасться зупинити наступ ворога й стабілізувати фронт, — тоді з’явиться шанс на реальні переговори про припинення війни.

Другий чинник — внутрішня ситуація в Росії. Йдеться насамперед про зменшення прибутків від продажу нафти, за рахунок яких фінансується війна. Це можливо, якщо вдасться знизити ціну на нафту на світовому ринку або зробити санкції проти російської нафти більш дієвими. Також важливими є інші аспекти внутрішньої ситуації: економічна нестабільність, проблеми з трудовими ресурсами, фінансовим сектором, банками тощо. Якщо Путін відчує, що продовження війни загрожує йому бодай потенційним ризиком дестабілізації всередині країни, тоді він теж може погодитися на припинення війни.

Третій чинник — позиція США в особі Трампа. А саме більш дієвий тиск з боку США, якого зараз, на жаль, немає. Увага України зосереджена на санкціях, але просто посилення санкцій ефекту не дасть. Тому саме ті санкції, які можуть вдарити по експорту російської нафти можуть дати ефект (хоч і не одразу). Більш дієвим, на мій погляд, зараз є відновлення постачання зброї для України.

Втім, у Європи є проблеми з внутрішнім потенціалом та нестачею зброї в арсеналах, відсутністю достатніх фінансових ресурсів. Але зараз вони створюють механізми, які дозволяють допомагати Україні, посилюючи власну обороноздатність у борг. Це правильний крок, а далі потрібно просто діяти, щоб ефективно використати цей інструмент.

Європа зараз боїться Росії. І вони набагато краще, ніж раніше, розуміють, що Україні треба допомагати. Інакше — вони будуть наступними. І вони нам допомагатимуть настільки, наскільки зможуть. Тут уже питання їхньої ефективності, економічної здатності, а іноді й політичної волі. Але розуміння необхідності допомоги Україні в них є. А далі — все залежить від конкретної країни.

У Штатах — складніше. Тому що Трамп має внутрішній когнітивний дисонанс: він хоче припинення війни в Україні, але водночас прагне домовлятися з Путіним і не готовий до запровадження жорстких заходів тиску на Росію.

І пункт про поетапне зняття санкцій, як і деякі інші – це адаптація до американської позиції. Україна розуміє: якщо ми будемо наполягати лише на своїх умовах, можемо залишитися без підтримки. Тому зараз головне — діяти разом зі США. Якщо зараз почнемо «вставати в позу», як це було з вимогою гарантій безпеки після інциденту в Овальному кабінеті — чим це закінчилося? Ми всі добре пам’ятаємо.

Тому ми зробили висновок: ключове для нас — припинення вогню. А про гарантії безпеки… будемо домовлятися з європейцями, виходячи з того, що є. Абсолютних гарантій безпеки взагалі не існує. Так, ми зрозуміли ситуацію, в якій потрібно діяти прагматично. Так само і зараз із санкціями проти Росії.

Потрібно розуміти: американці готові погодитись на поступове, поетапне зняття санкцій проти Росії. Ми це знаємо, і нам це дали зрозуміти. Ми підлаштовуємося і надсилаємо сигнал американцям: ми готові на це погодитися. Ми не запроваджували ці санкції, але наш сигнал — ми готові до припинення війни. Першим пунктом має бути припинення вогню. І от до цього ми готові. Санкції — це не наша «червона лінія». Наша червона лінія — це невизнання російського статусу окупованих територій, незгода на одностороннє скорочення армії тощо. І вони чітко зазначені у проєкті меморандуму.

Розумію, що дехто зараз може сказати: «Це неправильно, не патріотично, жодного кроку назад». Але треба розуміти: ми можемо казати «жодного кроку назад», а американці цей крок назад зроблять. І можуть зробити його за наш рахунок. Тому це — сигнал конструктивності у бік США. Це не означає, що саме ми вирішуємо це питання. Воно в будь-якому випадку не залежить від нас. А з європейцями ми можемо ставитись до цього питання трохи інакше.

Принциповість і гнучкість — саме це поєднується в цьому меморандумі. А якщо зараз виходити з позиції «жодних поступок», тоді ми будемо програвати. Як програли тоді, коли наполягали виключно на пріоритетності гарантій безпеки. Ми не отримали ані гарантій, ані інших позитивних рішень, а натомість отримали проблеми.

Отак і зараз: якщо будемо наполягати на тих речах, на які не можемо вплинути, — програємо. Те саме стосується й НАТО. Ми не впливаємо на рішення щодо вступу до НАТО — воно не залежить від нас. Але це не означає, що ми маємо самі брати на себе зобов’язання відмовитися від вступу до НАТО чи щось подібне. Цього ми робити не повинні. І правильно, що саме на цьому зроблено акцент.

Тому не треба «вставати в позу» там, де ми не можемо заблокувати рішення. Інакше це буде виглядати так, ніби ми проти будь-якої мирної угоди. І, зрештою, це спрацює проти нас.

Поки що, так чи інакше, битва меморандумів ні до чого не призведе. Це протистояння має значення лише в пропагандистському полі, не більше. А переговори рухатимуться вперед лише тоді, коли обидві сторони узгодять спільну структуру меморандуму та логіку мирного процесу. Думати, що якась одна сторона візьме за основу свій меморандум, а інша просто підлаштується, – можливо тільки в разі однозначної перемоги у війні.

Але наразі цього немає – нинішня ситуація з цими проектами меморандумів лише фіксує початковий етап переговорів. Далі потрібно виробляти спільну структуру меморандуму, спільний статус і загальну логіку. Не йдеться про погодження кожного пункту — йдеться про формування спільної рамки. Але треба розуміти: у цьому питанні компроміс неможливий узагалі — навіть теоретично. Тому боротьба навколо змісту й форми меморандуму має суто тактичний характер.

Просування вперед буде можливим лише в тому випадку, якщо сторони досягнуть хоча б умовної згоди щодо того, яким цей меморандум має бути. Якщо цього не станеться і кожна зі сторін залишиться при своєму варіанті меморандуму, — значить, жодної мирної угоди не буде взагалі. Що, до речі, теж цілком ймовірно.

Володимир Фесенко, голова правління Центру прикладних політичних досліджень "Пента", спеціально для Главреду