Президент України Володимир Зеленський заявив, що Україна наближається до можливості застосовувати власні ракети і з часом має вийти на максимальну оборонну самостійність.
Ні для кого не секрет, що ракетні програми в Україні почали розробляти ще до повномасштабного вторгнення. Зокрема, було кілька публічних проєктів. Один з найбільш відомих - ОТРК “Грім-2”, український аналог “Іскандер”, наземна пускова установка, яка стріляє балістичними ракетами. Були й проєкти розробок крилатих ракет (наприклад, “Коршун”), а після початку повномасштабного вторгнення була вдосконалена протикорабельна ракета “Нептун” для ударів по наземних цілях.
Тобто перспективні розробки в Україні є. Та й не будемо забувати, що в нашій країні є досить потужна ракетна школа, яка дісталась нам у спадок від Радянського Союзу, що дозволяє нам створювати власні ракети.
Тому проблема не в тому, що ми не можемо робити ракет. Проблема в тому, що ми робимо це дуже повільно та в недостатній кількості. А все тому, що нам не вистачає системності, пріоритетності та ефективних і якісних управлінських рішень для пришвидшення розробок та подальшого виробництва. Не виключаю і саботажу на виробництвах зброї, адже росіяни можуть вербувати співробітників сектору ВПК так само, як і коригувальників для ракетних ударів.
І увесь цей комплекс питань, а саме відсутність розуміння та бажання втручатися у виробничі процеси породжує ситуацію, коли “верхи не знають, а низи не хочуть”. І, ймовірно, саме через це вітчизняна ракетна програма досі буксує.
Взагалі, усі проблеми, які заважають розробці та виробництву власних ракет, існували ще до початку повномасштабного вторгнення протягом усіх років незалежності. Українська промисловість деградувала протягом 30 років, і багато чого було втрачено, забуто. А деякі процеси, починаючи від логістичних звʼязків і завершуючи внутрішніми виробничими процесами, були порушені. Усе це потрібно відбудовувати, і цим наразі практично ніхто не займається.
Уявіть, що у вас є автомобіль, який побував у декількох ДТП і починає барахлити. За аналогією з таким автомобілем, механізми українського ВПК неадекватно працюють і замість того, щоб їх ремонтувати, усі вважають, що поїде самостійно, достатньо лише залити бензин. Але це так не працює.
В той же час люди, які дали вказівку розробляти ракетну програму, вважають, що для вирішення проблеми треба лише виділити кошти. Дати держзамовлення. А на цьому вся їхня робота закінчується. Однак навіть якщо на ракетну програму знайдуть гроші, так само, як колись для заводу “Антонов”, коли Зеленський пообіцяв закупити його літаки, це не гарантує швидкої появи цих ракет. Тим паче, що багато проблем, які наразі стоять перед підприємствами оборонного сектору, вони самостійно вирішити не в змозі.
Для прикладу візьмемо процес розробки. Будь-яка промислова продукція це своєрідний конструктор, який збирається з різних деталей та компонентів. Певні компоненти цього умовного конструктору ми можемо імпортувати, але є також компоненти цього конструктору, які імпортувати дуже важко, тому що країни-власники цих технологій можуть встановлювати обмеження на експорт цих технологій. У США експорт ракетних технологій регулюється спеціальним режимом - Missile Technology Control Regime (MTCR). І цей режим обмежує доступ технологій всім бажаючим та дозволяє постачати ці технології лише ключовим країнам-партнерам.
Однак, навіть з врахуванням того, що зараз Україна є партнером США, це не означає, що дозвіл на отримання цих технологій ми отримали автоматично. Його треба отримувати окремо. А це, у свою чергу, політичне питання. Тобто навіть у цьому напрямку потрібна системна робота аналогічна тій, яка ведеться для отримання вже готової зброї від Заходу. Частково вона ведеться, але не є системною і частіше за все це ініціатива йде знизу, від компаній. А далі до неї приєднуються політики, щоб попіаритись, підписати якийсь меморандум, і на цьому їхня робота закінчується. І політична робота для пришвидшення отримання цієї технології не ведеться взагалі.
Додатково у виробників можуть виникати проблеми з кадрами. Дуже часто цю проблему важко вирішити, бо через деградацію сектору, в галузі залишилось мало фахівців. Тому тут теж потрібні і політичні, і управлінські рішення, для пошуку та підготовки необхідних кадрів. Причому додатково треба заново популяризувати професію, шукати фахівців з інших галузей чи навіть залучення іноземних фахівців, які б закривали наші слабкі місця в напрямках. Цієї роботи також не ведеться.
Окремо потрібно відзначити, що проблеми існують не лише на етапі розробки, але й у виробництві. Тобто коли вже є якась готова розроблена зброя, навіть її ми не можемо випускати у великих кількостях. І все це пояснюється деградацією виробництва, втратою кадрів, навиків організації виробництва.
Про що говорити, якщо ці люди зараз не можуть створити навіть масового виробництва снарядів, тобто більш простого продукту, ніж технологічні ракети. І якщо ми не можемо вирішити проблему зі снарядами, то і не думаю, що варто очікувати просування у ракетній програмі, адже для цього не створено відповідних передумов.
Тому у мене є сумніви, що ці проблеми будуть вирішені. Якби було видно, що з боку управлінців є бажання вирішувати ці проблеми, то, можливо, у мене був би кращий прогноз. Зараз я цього не бачу.
Павло Вернівський, економіст, фахівець з питань військово-промислового комплексу, спеціально для Главреду
Павло Вернівський - економіст, аналітик. Експерт Інституту ім. Олександра Поля. Спеціалізується на макроекономіці, історії економіки.