Видання The New York Times повідомило, що в одному з секретних пунктів плану Перемоги президент України Володимир Зеленський нібито попросив у США ракети «Томагавк» з дальністю 2400 км.
Коли секретний пункт оголошується в NYT, то постає відповідне запитання щодо самого режиму секретності. В плані Зеленського є чіткий пункт щодо неядерної зброї стримування, і мова йшла, відповідно, про ракети з дальністю ураження більше 500 км. Але уже тоді стало зрозуміло, що,скоріше за все, мова йде про «Томагавки». Адже у відкритій частині плана Зеленського йшлося про створення розміщення в Україні ракетного потенціалу для неядерного стримування потенційного противника.
Щодо реалістичності, то вже є заява неназваного високопосадовця, який прокоментував пункти плану Зеленського. Але крім заяв New York Times, які останнім часом демонструють певну упередженість у висвітленні українських подій, варто і говорити про те, що є більш вагомі речі. Які говорять про те, що ані Сполучені Штати, ані Німеччина не готові передати навіть ракети з дальністю ураження до 150 км. Німеччина категорично відмовила українській стороні в можливій передачі ракет «Таурус», дальність ураження яких 500 км.
Аналогічна ситуація і з забороною на використання «Атакамсів» для ударів по території Російської Федерації, чия дальність ураження сягає 300 км. Єдиним позитивом в цьому можуть бути заяви міністра закордонних справ Великої Британії, якій свого часу, ще під час візиту Зеленського до Сполучених Штатів, заявив, що до кінця 2024 року можливі зміни в моменті надання дозволу бити вглиб російської території з використанням «Шторм шедоу». Але це, знову-таки, 300 км. Тобто граничні відстані, про які наразі дискутують – це максимум 500 км. Натомість, якщо вірити New York Times, «Томагавки» з дальністю враження 2400 км, а це фактично більша частина території Російської Федерації. То про яку реалістичність можна говорити, враховуючи те, що Україні не дають зброю зі значно меншою дальністю?!
Але у статті NYT є один досить цікавий абзац, на який не звертають уваги, де заявляється про те, що план Зеленського є нездійсненним і розрахований на українського споживача. А також те, що він чітко має показати, що можливості української сторони в моменті протистояння російській агресії напряму залежать від Заходу. Відповідно, якщо Захід реагує негативно (а він вже це зробив практично по всіх пунктах), то відповідальність за можливі подальші події на лінії боєзіткнення автоматично перекладаються на країни Заходу.
Тому поява статті не випадкова. Це, можна сказати, гра на випередження, щоб мінімізувати для себе негативні сценарії. Мова йде про колективну відповідальність в моменті ненадання тих чи інших видів озброєння і, відповідно, можливостей використання українською стороною відповідної риторики.
З цим і повʼязані проблеми на лінії фронту. Інше питання – чому на 10-му році російсько-української війни Сили оборони України на 80% залежні від зовнішніх партнерів. Цього часу було б більш ніж достатньо і для попередньої влади, і для нинішньої для розбудови вітчизняного ВПК. Більше того – для власної ракетної програми. Нагадаю, що в 2016 році широкому загалу були продемонстровані оперативно-тактичні комплекси «Грім-2», більш відомі як «Сапсан» з дальністю ураження 500 км. Гроші на розробку цих оперативно-тактичних комплексів дала Саудівська Аравія, тобто навіть не український бюджет. І чому ці ракетні технології не були, відповідно, масштабовані у промисловихобсягах та не стали на озброєння Сил оборони України ще до початку широкомасштабного вторнення – запитання відкрите.
Тобто замість того, аби третій рік поспіль слухати про німецькі «Тауруси», в яких нам відмовляють, ми мали би реалізувати власну ракетну програму, і це не «Паляниця», а ОТРК «Грім-2», чия дальність вдвічі більша за американські «Атакмс».
Коли говорять про те, що це неможливо в умовах війни, і робиться відповідний посил з приводу того, що вся територія України знаходиться в зоні ураження чи то крилатих, чи то балістичних ракет, можна навести приклад терористичних угрупувань ХАМАС і Хезболла, які розмістили ракетні виробництва під землею під боком у найбільш потужної армії світу – ізраїльського ЦАХАЛ. І, відповідно, під боком в ізраїльських спецслужб. Причому варто зазначити, що за рік війни ЦАХАЛзаявив, що ліквідував трохи більше 40% підземних тунелів, що свідчить про характер цих інженерних споруд. Але головне – у цих тунелях розташоване ракетне виробництво. І, відповідно пуски балістичних ракет так само здійснюються з цих підземних бункерів.
Нам у спадок дісталося ВПК Радянського Союзу, яке було побудовано за часів Холодної війни згідно стандартів того часу – з підземними тунелями, комунікаціями, бункерами тощо. Кожне підприємство ВПК мало, відповідно, підземну інфраструктуру, і навіть це би вже дало можливість для перенесення виробництва втім землю і реалізації власної ракетної програми.
Підсумовуючи: «Томагавки» не нададуть, це навіть не буде розглядатися. А те, що відбулося – це так званий контрольований витік інформації. Бо секретні пункти – це грифована інформація з обмеженим доступом. А якщо в New York Times є доступ до подібної інформації, це може означати, що західні спецслужби прорахували можливі подальші дії українського керівництва та зіграли на випередження, щоб уникнути певних політичних колізій.
Дмитро Снєгирьов, військовий аналітик, співзасновник громадянської ініціативи "Права справа", спеціально для Главреду
Дмитро Снєгирьов (11 жовтня 1971, Луганськ) – експерт з військових питань, блогер. Історик та юрист. Співголова громадської ініціативи "Права справа".
Виступає на радіо, телебаченні та Інтернет-ресурсах у якості експерта з військової та політичної тематики.