Те, що Росія глибоко не здорова, було зрозуміло задовго до 2014 року. Ця обставина, між тим, далеко не всім тоді здавалася такою вже лякаючою. Зрештою, а хто здоровий у постсовку? Але анексія Криму і вторгнення на Донбас показали, що цей хворий по-справжньому небезпечний для оточуючих, і історія 2008 року не була прикрим ексцесом. 2022 рік не залишив сумнівів, що перед нами рецидив коричневої чуми, тільки з особливостями XXI століття.
Генезис цієї інфекції буде вивчений дуже ретельно, але вже зараз не можна не звернути увагу на роль в її поширенні двох факторів: телебачення і системи освіти.
Як дряблий кагебіст Путін встиг в кінці життя вимістити свої образи і комплекси на українцях, так ефірне і кабельне телебачення, яке у нас на очах перетворюється в пережиток минулого, на заході ери свого інформаційного домінування зробило можливою масову лоботомію росіян. Крикливий російський телевізор став вікном у світ для бідних, погано освічених, літніх провінціалів, - саме ці характеристики, разом і порізно, типові для тамтешніх телеглядачів. Телебачення, що працює по рознарядці кремлівських пропагандистів, а часом їх випереджаюче в готовності вгадувати настрої начальства, перетворює свою невибагливу аудиторію в відверто примітивну. Не раз вказувалося і на ефект зворотної віддачі, коли кремлівські орієнтувалися на телевізор у прийнятті важливих рішень як на джерело громадської думки. Це було б дико смішно, якби не оберталося страшними речами.
За словами Столтенберга, найпростіший спосіб закінчити війну в Україні-це щоб Путін вивів свої війська. Але в НАТО реалісти і бачать, що він як і раніше має намір встановити контроль над Україною.
Що ж стосується системи освіти, теж цілком успадкованої Росією від Радянського Союзу, то її внесок в очумлення росіян двоякий. З одного боку, вона абсолютно, ну ось абсолютно ніяк не втримала путінське покоління, яке не знало інших правителів, від бажання повбивати і пограбувати чужинців. Тамтешні культур-треггери і педагоги не впоралися із завданням виховання основ гуманізму. З іншого, вони активно підтримали і накачали не менше останкінських державну установку на навчання нової армії вбивць і ґвалтівників, втовкмачуючи учням мантри про незвичайну велич російського народу і його вікових образах.
Та обставина, що дітки нині охоче стукають на тих вчителів, які дозволяють собі засумніватися в політиці Путіна, а сотні ректорів підписують мерзенний лист на його підтримку, підтверджує невипадковість єднання цієї влади і цих наставників людських душ.
Зараз як ніколи проявляється різниця між нашими народами. Опитування Соціологічної групи "Рейтинг" зафіксувало, що абсолютна більшість – 91% опитаних громадян України не підтримують тезу, що росіяни і українці – це один народ. Однак ця обставина не повинна нас налаштовувати на ейфоричний лад і затьмарювати той факт, що наше телебачення теж далеко не торт, споживається в першу чергу людьми літніми і не найосвіченішими. Що буквально перед війною воно демонструвало майже скабєєвські зразки істерики і пропаганди, отупляючи і без того не сильно далекого глядача. А знайти навіть не сто, а десять відмінностей між нашою системою освіти і російської, спадкоємицями радянської, практично неможливо.
Ні, чума, що прийшла зі Сходу, у нас і помре. Але з гігієною нам належить ретельно попрацювати, щоб вже куди впевненіше відповідати, що ми-не вони.