ПЕРЕЖИТИ ПУТІНА І ТРАМПА
Два агресивних пристарілих маразматика, які мріють змінити світ під себе, на чолі найпотужніших ядерних держав — це те ще випробування. Не тільки для України, а й для людства загалом.
Вони обидва консерватори, хоча вкладають у це різні сенси. Хоча еволюційну теорію Дарвіна вони не люблять однаково. І вельми схожий войовничий клерикалізм лежить у підґрунті їхнього консерватизму.
Обидва не зважають на правила, договори, думки оточуючих, не кажучи вже про такий демократичний непотріб як людяність, гуманізм і співчуття. Люди для них — навіть не статистичні одиниці, це дрова, які приречені згоряти у вогнищі їхніх місій.
Вони поведені на втраченій величі своїх країн і мають намір відновлювати цю велич за будь-яку ціну, але й близько не дотягують до здобутків своїх попередників. США створили ідеологію «американської мрії», де кожен може досягнути всього. Радянський Союз дав світові ідею рівності і справедливості, яка на початку дійсно була прогресивною.
Проте сьогодні ми бачимо тупість і примітивізм — і Трамп, і путін здатні лише залякувати, шантажувати і вбивати — діями або бездіяльністю. Замість реальних ініціатив по розвитку людства в них плани із середньовіччя: підкорення і захоплення — чи то України, чи то Канади.
Обидва руйнівника світового порядку — відверто посередні керівники: путін дослужився лише до полковника, Трамп відомий низкою банкрутств своїх бізнесів. Тому вони приречені бути партнерами, бо поодинці не потягнуть хоча б часткову реалізацію власних задумів.
І зараз путін і Трамп однозначно і незаперечно виступають як однодумці і партнери проти всього іншого світу. Намагаючися здійснити власні імперські амбіції: Трамп хоче, щоб уся Північна Америка стала зірково-смугастою, включно з Гренландією, а путін постійно торочить, що інтересі росії простягаються аж до Ла-Маншу.
І хоча Трамп і путін — сьогодні ситуаційні спільники, але довго поруч вони не протримаються. Бо відразу два пристарілих нарциса з маренням переділу світу — це таки забагато для однієї планети. Вони чують і поважають лише самих себе. Тому конфлікт між ними гарантований. Але до цього треба протриматися нам.
І ось тут — найбільша претензія до нашої влади і суспільства. Навіть зажирівша Європа і та почала прокидатися, рухатися, планувати створення спільних структур, адекватних новий реальності, реанімувати власний ВПК. А в Україні, окрім хвилі емоційної підтримки президента Зеленського після овального приниження, не відбувається нічого.
Влада не бачить жодної необхідності в очищенні і модернізації. В неї все гаразд, ось тільки треба перелаштуватися від доїння США на доїння ЄС. Але ж і суспільство не вимагає від української влади термінових змін у пріоритетах і методах управління! Хоча у нас далеко не так чудово, як у засівших на Печерських пагорбах.
Невже ми — не поодинці, а спільно! — не бачимо, що сьогоднішній сценарій веде не просто до фактичної капітуляції Україні у війні, а до її зникнення разом з великої частиною українців? Чи що, непереборно діє наше давнє відьмаче чаклунство «якось воно буде»?
Олександр Кочетков – аналітик, політтехнолог, іміджмейкер. У минулому інженер-конструктор КБ "Південне" і заступник керівника пресслужби президента України.