Тристороння зустріч Україна – США - Росія – це ніби прорив по формі, але стояння на місці по смислах. Очікувано, ніяких надзвичайних досягнень не відбулося. Однак, певні зміни у позиціях сторін все таки можна було при бажанні почути.
Ніби вдалося досягти згоди про формат технічного розведення військ, способи контролю та моніторингу припиненню режиму вогню. Але ключове питання – де ж проходитиме лінія розмежування залишилося без відповіді.
Разом з тим, як заявляли впливові світові ЗМІ, ситуація може звестися до згоди, що на Донбасі буде формально утворена «вільна економічна зона», яка передбачає демілітаризацію регіону. Однак ця зона буде контролюватися російською поліцією. І звісно ні про яке юридичне визнання Україною втрачених територій не йдеться.
Думаю, до окремих окупованих територій буде застосована гібридна форма визнання – хтось визнає ці території як такі, які знаходяться під контролем Росії, хтось наполягатиме на на їхньому винятково українському статусі, а хтось їх може визнати і російськими. Наприклад, як заявляли у США «заради миру» можуть визнати Крим «російським».
Приблизно така гібридна форма визнання (хоча сама історія й обставини двох воєн є захмарно різними) існує наприклад щодо Палестинською держави, яку визнають одні країни і не визнають інші.
На цей гібридний варіант Україна можливо готова піти у випадку надання Україні залізобетонних гарантій безпеки (поки незрозуміло яких самих) з боку США, грошей на відбудову країни та швидкий шлях вступу до ЄС
З боку Росії, у свою чергу, посилилися теза, що головна вимога – це виведення ЗСУ з Донбасу. Ця вимога, звісно, обурює, але вона дещо зміщує акценти у путінській маячні про «першопричини конфлікту», - яка по суті унеможливлювала навіть теоретичну паузу у війні.
Контрольний акцент тут - відсутність прямих претензій Путіна на втручання у внутрішню політику післявоєнної України. Хоча тема «о прітіснєніях рускоязичних» ще звучить, але прямих заперечень з боку кремля, що ця вимога зведеться до формального приведення ставлення до національних меншин в Україні до європейських норм немає.
Сказане вище не треба сприймати ні як «оптимізм», ні як прогноз. Це просто констатація нових нюансів у риториці.
Головна перешкода миру як і раніше - позиція Путіна, який просто не уявляє собі що відбуватиметься і з ним, і з Росією у післявоєнний період. Найоптимістичніший для нього післявоєнний сценарій – це віддати себе на милість Трампу, який качатиме російські ресурси та регулюватиме реінтеграцію Росії на світові ринки на свій розсуд…. Такий собі фінал «спєцопєраціі»...
Інше складне питання, але вже для України – формат майбутніх виборів. Точніше, скажімо так, ступінь їхньої відповідності до міжнародних стандартів. Про це зараз говорити ніби рано, але це питання постане дуже гостро, якщо станеться диво і війна стане менш інтенсивною.
Але на сьогодні задачі мінімум від таких зустрічей інші. Для України задача мінімум – це зберегти постачання американської зброї за європейські гроші, для Росії – уникнути подальших санкцій. Ніхто не хоче прогнівити невротичного лідера США. І тому танці з Трампом виходять на новий рівень.
Таран Сергій Вікторович (12 грудня 1969, Київ) — український політолог, син політика Віктора Тарана (Терена) та брат політолога Віктора Тарана, член політичної партії «Європейська Солідарність». Депутат Київської міської ради.
Закінчив з червоним дипломом Київський національний університет імені Тараса Шевченка за фахом «журналістика» (1993 р.), а також з відзнакою — магістратуру Амстердамського університету за фахом «суспільні науки» (1998 р.).
З 1993 по 1996 рр. працював в українських виданнях «Молодь України», «Розбудова державі», аналітичному тижневику УНІАН.
Співзасновник Інституту масової інформації (1995 р.), — експертної організації, яка опікується захистом свободи слова в Україні, пише Вікіпедія.