На жаль, ми де у чому прорахувалися. Як росіяни невірно оцінили нас, коли планували історію зі "спецоперацией" – вони до певної міри накладали на нас свої кальки, тобто те, як би вони повели себе у схожій ситуації. Виявилося, що ми сильно інші. А потім ми зробили схожу помилку – ми щиро вважали, що у разі початку мобілізації і потоку "цинків", в Росії щось сколихнеться. А виявилося – ні, бо, по-перше, не та вже Росія, не сколихнеться: все-таки десятиліття пропаганди даються взнаки. По-друге, вони зробили одну дуже мудру річ (на жаль, для нас), коли розпочинали мобілізацію і не стали закривати кордон. Цим вони дали втекти з країни усьому тому, що потенційно могло б протестувати. Вони порахували, що при 140 мільйонах населення навіть втеча 10 мільйонів не така страшна, бо натомість усі, хто залишаться, будуть абсолютно покірними та контрольованими. Тому вони наразі мають фактично необмежений ресурс нової біомаси.
Тож варіант того, коли підуть тисячі цинків, і мамці вийдуть на вулиці не спрацював. Вже пішли сотні "цинків", та ніхто нікуди не виходить, і тепер треба виходити з того, що і не вийде. Відповідно, залишається інший ліміт – та кількість "цинків", через яку їхні частини на фронті повністю втрачають боєздатність. А це, на жаль, багато.
У мене є певні сподівання на те, що коли ми зайдемо до Криму, це буде тим психологічним сигналом, після якого російська армія просто посиплеться. Бо коли ми братимемо Севастополь, велике питання, чи триматимуться росіяни за Донбас. Бо якщо вважати, що вони спокійно проковтнуть визволення Україною Криму і далі, зціпивши зуби, триматимуть оборону кожного шматка окупованих теренів Донбасу, тоді досить швидко можна буде звільнити те, що було вільним до минулого року – лісостепову частину Луганщину. А от коли впремся у Сіверський Донець, і, відповідно, щільну міську агломерацію, то якщо у росіян буде достатньо духу це тримати, це можна робити дуже довго. Власне, як ми показали за цей рік, бо коли є дух, кожне місто можна тримати місяцями і поволі з них відступати.