Проросійська «Альтернатива для Німеччини» може прийти до влади в Саксонії-Анхальт лише у союзі з іншою проросійською силою - блоком Сари Вагенкнехт. Соціолог Ігор Ейдман простежує, як розслідування щодо фінансування AfD з Москви пов’язані з розколом партії Die Linke та створенням проєкту Вагенкнехт, та пояснює, чому кремлівська ставка на ліво-праву коаліцію, натхненну ідеями Едуарда Лімонова, поки що буксує. Публікуємо другу частину його колонки.
Гра Кремля в Німеччині.
Нинішня тривожна ситуація в німецькій політиці, звісно, має глибокі внутрішні корені, але не слід недооцінювати й вплив російського втручання, яке неодноразово підтверджувалося численними розслідуваннями.
Зараз у Саксонії-Анхальт проросійська «Альтернатива для Німеччини», на думку більшості німецьких аналітиків, може прийти до влади лише за допомогою іншої проросійської партії - блоку Сари Вагенкнехт.
Тут, звісно, проглядаються величезні розлогі російські вуха. Про AfD загалом досить багато відомо. Про її зв’язки з Росією написано дуже багато, зокрема й про пряме фінансування деяких її лідерів російською владою. Це підтверджується, зокрема, справою Володимира Сергєєнко, який возив депутатам від AfD гроші в конвертах прямо з Москви, історією підкупу їх через «Голос Європи», пов’язаний із Віктором Медведчуком, розслідуванням щодо депутата Максиміліана Кра тощо.
Однак блок Сари Вагенкнехт не менш проросійський. Сама Сара Вагенкнехт у цьому відношенні, на мій погляд, перебуває десь на рівні співголови AfD Хрупалли і, безперечно, є ще більш проросійською фігурою, ніж інша співголова AfD Аліса Вайдель. Її зв’язки з Росією надзвичайно тісні.
Я вважаю, що розкол у «Die Linke», який спровокувала Вагенкнехт, та створення блоку її імені могли відбутися на замовлення Кремля.
Справа в тому, що AfD не може прийти до влади ані на федеральному, ані на земельному рівні без коаліції з якоюсь іншою партією. При цьому жодна інша партія не хотіла вступати в коаліцію з AfD.
Російська влада багато інвестувала в AfD, але поки що це не дало головного результату: партія ніде не прийшла до влади. Тому виникла необхідність створити потенційного партнера для AfD на іншому, лівому фланзі, який міг би увійти з нею в коаліцію і тим самим забезпечити більшість для проросійських сил хоча б на рівні земель.
Die Linke, природно, на такі угоди з AfD не пішла б. Потрібно було створити іншу партію, яка потенційно могла б на це погодитися. І Вагенкнехт із її політичним проєктом тут виявилася дуже зручною фігурою.
Ця політтехнологія сягає ще ідеї Едуарда Лімонова про створення ліво-правої коаліції з антисистемних радикальних сил, яка змогла б підірвати панування політичного істеблішменту.
(В адміністрації президента Росії його, судячи з усього, читали досить уважно. Наприклад, під час підготовки агресії проти України у 2014 році явно використовували ідеї Лімонова, викладені задовго до цих подій, про те, як можна спровокувати агресивну війну піарівськими методами.)
На папері лімоновська ідея право-лівої радикальної коаліції виглядала красиво, але в реальності все пішло не так гладко.
Справа в специфіці німецького електорату, яку не розуміють у Росії. У Вагенкнехт все-таки переважно лівий електорат. Тому її виборці та багато її соратників по партії, зокрема депутати земельних ландтагів, категорично не хочуть, щоб блок Сари Вагенкнехт вступав у коаліцію з AfD.
Це вже проявилося, наприклад, у Тюрінгії. Там AfD і блок Сари Вагенкнехт потенційно мали більшість, однак BSW вважав за краще увійти в коаліцію з традиційними партіями, а не з AfD.
Вагенкнехт намагалася чинити тиск на своїх депутатів, вимагаючи від них голосувати проти чинного уряду, що було вигідно кандидату на посаду голови уряду землі від AfD. У результаті депутати ландтагу вийшли з-під контролю Вагенкнехт і покинули її політичний блок. У підсумку анти-AfD коаліція в Тюрінгії збереглася, причому за участю колишніх депутатів BSW.
Кремль зараз, ймовірно, домагається від Вагенкнехт, щоб вона допомогла AfD прийти до влади в Саксонії-Анхальт.
Поки що вона намагається уникнути відкритої підтримки ультраправих і пропонує компромісний варіант: готова співпрацювати з AfD, але хоче поставити на чолі уряду не представника AfD, а якогось нейтрального кандидата. Однак AfD категорично заявляє: глава уряду має бути від AfD.
Дуже цікаво, що виявиться сильнішим: тиск Кремля чи прагнення Сари Вагенкнехт не втратити власний електорат і підтримку в партії. Якщо вона, всупереч власним політичним інтересам, відкрито підтримає кандидата від AfD на посаду голови уряду землі Саксонія-Анхальт, це означатиме, що вона остаточно розкрила себе як агента Кремля.
Ігор Віленович Ейдман (25 вересня 1968, Горький) - російський соціолог, один з найбільш публікованих дослідників путінізму як соціальної і політичної системи.
З 1995-го по 2002-й рік очолював піар-агенцію "Центр соціальних інновацій". Ігор Ейдман є автором антиолігархічної кампанії Бориса Нємцова.
З 2002-го по 2005-й рік Ігор Ейдман працював одночасно в центрі політконсалтингу "Ніколло М" і Всеросійському центрі вивчення громадської думки (він же ВЦВГД).
У 2010-му році виступив одним з підписантів опозиційного листа "Путін повинен піти".
У 2011-му році переїхав до Німеччини.
Ігор Ейдман в 2014-му році випустив книгу "Нова національна ідея Путіна". У 2016-му році була видана його книга "Система Путіна: Куди йде нова російська імперія?"
Ігор Ейдман - автор багатьох публікацій і статей, активно пише на своїх сторінках у соцмережах. У своїх матеріалах він детально розбирає сучасну російську політику, виступає проти війни в Україні, нещадно висміює Путіна, "духовні скрєпи" і "русский мир".