Твоє виживання на війні – багато в чому питання випадковості.
Підготовка може підвищити твої шанси. А ще злагодженість, взаємодія і досвід. Але повномасштабна війна вносить в рівняння змінну, яку до кінця прорахувати неможливо. Свої міни. Чужі снаряди. Дружній вогонь. Рикошет. Розумних смертей не буває, але бувають дурні і образливі. У якийсь момент до цієї думки звикаєш.
Розмови про армію, що цілком складається з добровольців, гарні для мирного часу. Піхота має властивість закінчуватися - і мобілізація добереться до тих, хто з армією пов'язувати своє майбутнє не планував. Права категорії C, курсу такмеда і заняття з тактичної підготовки цілком можуть стати вашою інвестицією в майбутнє. У те саме, в якому ви будете носити піксель.
Політика - це суперечка про контури майбутнього. Раніше про них сперечалися в телевізорах, на вулицях і на виборах. Тепер це все недоступно. Єдина доступна форма політики сьогодні - це армія. По-перше, лише вона визначає контури нашого майбутнього. По-друге, лише вона визначає контури кожної персональної біографії. Питання "а що ви робили після 24 лютого" ризикує стати досить популярним після війни.
І так. Не варто в пориві пишномовності поминати всує "втрачене покоління". Ми станемо ним тільки якщо програємо. А ще не варто питати нас про те, «як справи на фронті». Ми не знаємо. Можемо розповісти про свою ділянку, роту і командирів. Для всього іншого у нас не вистачає допусків по секретності і зірок на погонах.
Ми не дуже схожі на героїв ваших улюблених бойовиків. Наші будні не виглядають як ігровий процес з "Call of Duty". Це війна артилерії і автоматам в піхоті нерідко відведена роль кролячої лапки. Копати ви точно будете частіше, ніж стріляти, а від скоб і поліетилену пуття буде більше, ніж від балістичних очок. А ще армія - це хороший привід перестати жити відкладеним життям. Тому що випадковості ніхто не відміняв. Чим менше ти відкладаєш на завтра, тим більше в твоєму житті буде сьогодні.
Втім, випадковості зовсім не скасовують існування закономірностей. Думаю про це щоразу, коли читаю новини з Криму.
Потрібно розуміти, що на півострові «стабільність» завжди виконувала роль ідола. На неї молилися. Їй поклонялися. Саме стабільність ставила на свої прапори Росія, коли захоплювала півострів в лютому 2014-го. Через вісім років стабільність дала тріщину.
Крим перестав бути центром циклону. Гасло "аби не було війни" втратило сенс. Росія принесла на півострів не мир, але меч, і статус «прикордонного регіону» перестав бути фігурою мови. Вісім років регіон жив у борг, а тепер виявилося, що все має свою ціну.
У 2022 році Росія перетворилася на країну, яка може гарантувати захопленим територіям лише деградацію. Її минуле благополуччя будувалося на праві продавати заходу вуглеводні і купувати на виручене все інше – включаючи союзників. Але тепер від її стабільності залишилася лише незмінюваність влади. Країна їде на ескалаторі, який везе її вниз.
60 років тому США ввели проти Куби торгове ембарго. Американським громадянам і компаніям було заборонено будь-які операції з Гаваною, під удар потрапили кубинський експорт і судна, що заходили в порти острова. До 2010 року збитки Куби з урахуванням інфляції склали $975 млрд. Ми можемо хвалити кубинські пляжі і купувати сигари, але більше Гавані похвалитися нічим.
Російський телевізор абсолютно правий: санкції не приведуть до революції. Але в тому і річ, що санкційний ефект міряють не соціологи, а економісти. Завдання обмежень - знекровлення і деградація. Російське суспільство може змикати ряди і крокувати строєм, але єдина форма стабільності, яка йому світить – це стабільність у злиднях.
І в цю ж скарбничку - дискусія про шенгенські візи для росіян.
Тридцять років тому Захід почав експеримент. Вкладав роки і мільярди в російське суспільство. Засновував проекти і проводив обміни. Відкривав кордони та інвестував у soft-power. У 2022 році експеримент закінчено. Суспільство в Росії так і не з'явилося. Європейська дискусія про візове відгороджування - це не покарання. Це втома. "Прийомні дні по вівторках і четвергах з двох до трьох у п'ятому вікні».
Якщо Кремль і зумів чогось досягти - так це того, що розв'язана ним війна стала сприйматися як мірило етичного. Прямо як в екранізації епосу, де по одну сторону ентропія і зло, а по іншу – надія і шанс. Від того, чим закінчиться ця війна, залежить куди більше, ніж тільки доля нашої країни. Якщо російський президент планував вписати своє ім'я в історію – йому це вдалося.
Тільки йому навряд чи сподобається результат.