Я трохи не поділяю ейфорії від заяв про майбутнє покращення підготовки. Не знаю, чи є людина, яка хоче, щоб це відбулося, більше за мене. Бо, вибачте, мій ресурс не нескінченний. Я дуже цього хочу. І буду допомагати всюди, де зможу. Але в роботі. У діях. Слова і лозунги вже втомили.
У кожному (навіть у найгіршому) старому навчальному центрі є невеликий відсоток мотивованих людей, які професійно виконують свою роботу. Які вчаться, які хочуть навчатися і навчати якісно. Але їх дуже мало. І створюються умови, коли їх просто поглинає система або оточення.
Вони приходять, потім ідуть. Поки вони є, на них усе тримається. Вони залишають це середовище, і на їхнє місце приходять нові. Такі ж наївні та мотивовані. А потім і вони йдуть. Але за рахунок цього постійно є маленький відсоток людей, на яких тримається підготовка. Які працюють за інертну більшість і намагаються щось змінити. А потім втомлюються, або деградують, або розчаровуються і зневірюються. Їх не цінують. Не дають розвиватися. Не дозволяють підвищувати свій рівень. Вони працюють, а всі інші цим користуються. І це в 98% навчальних підрозділів.
Але вони є. Тому цей текст не про них. Це про більшість, яка прилаштувала свої місця в тилу і робить вигляд, що працює.
Ми відбираємо інструкторів тільки з військ. З піхоти. Рідко з інших навчальних центрів (але лише тих, хто прийшов із піхоти), як виняток. Ми беремо піхотинця, вчимо його на піхотинця за нашою програмою з нашою ідеологією та філософією. Потім на молодшого командира піхотного підрозділу. І вже потім вчимо на інструктора базового рівня. Нашого базового рівня. І лише потім методичні та навчальні процеси. Але спочатку — фах. Без зайвих слів. Тільки те, що буде потрібно на полі бою. Кожен із цих етапів — це відбір. Складний відбір. Болісний. Бо інструктор — це не просто "хороший хлопець". Це, перш за все, фах, уміння працювати системно, сумлінно ставитися до роботи і повага до тих, кого навчаєш. Безмежна повага до побратимів. І дисципліна.
Тому дуже прикро, коли хороші хлопці, патріоти й просто хороші люди не стають у нас інструкторами. І повертаються в підрозділи. Ображені на центр, на інструкторів, на викладачів. Але ми не можемо знижувати рівень. Рівень — це фах. Це життя піхотинця в майбутньому.
На початковий етап відбору й навчання в нас іде три місяці. Потім стажування в полі. Іноді довго. І тільки потім людина може стати інструктором, який буде самостійно проводити заняття. Це займає від 3 до 6 місяців. Лише 10-15% кандидатів доходять до кінця навчання і залишаються. Це мало, але це фах і життя людей. Це схема, яка працює вже більше двох років. З моменту створення нами тренінгу молодших командирів в Одесі.
Інакше неможливо змінити підготовку і рівень навчання. Не на папері, а в житті. Або навчати нових людей, або переатестовувати та донавчати тих, хто вже в навчальних центрах. З жорстким відбором. Бо інструктор — це велика честь і ще більша відповідальність.
Раз у 6-10 місяців із високих трибун (як військових, так і політичних) розповідають про покращення, посилення та підсилення підготовки в навчальних центрах. Особливо БЗВП. І так уже три роки. При цьому жодного разу не визнали, що підготовка була погана або її не було зовсім. Виходить, ті ж самі люди, які нічого не робили в навчальних підрозділах і нічого не вчили, будуть ще завзятіше нічого не робити.
34 доби нічого не робили, а тепер буде 45. Досягнення.Увага, питання: чи хтось поніс відповідальність за те, що не навчали або навчали погано людей, яких уже вбили через низьку підготовку?Спочатку ми втратили мотивованих людей, не забезпечивши їх належним навчанням, а зараз починаємо тими ж псевдоінструкторами та викладачами "якісно" навчати немотивованих? Як таке взагалі можливо?
Тисячі "лідерів" без фаху, яких за 13 (так, уже 13 років на посаді головного сержанта ЗСУ) виростив у своїй вертикалі головний сержант ЗСУ Косинський. Вони мають стопки сертифікатів і доплат, але не бажають розвиватися і не вміють нічого, окрім як доводити "лідерство" криком на підлеглих. Лідерство прапорщиків-каптьорів – це таке: нуль фаху, максимум дипломів і сертифікатів.
Сотні й тисячі офіцерів-викладачів, які фальсифікували показники, щоб їх не відправили на війну. Вони приймають людей із ТЦК, маючи одного інструктора на 30-50 осіб, і просто "наганяють показники" на папері. Знають, що обманюють, але все одно це роблять, аби втриматися на своїх посадах і щоб їхнє керівництво мало "гарну статистику".
Тисячі "інструкторів" без реального бойового досвіду, які після БЗВП залишилися в навчальних центрах. Частина з них брала участь у АТО, інші просто "домовилися" про статус учасника бойових дій. Вони винні в тому, що десятки тисяч мотивованих патріотів не отримали належної підготовки і загинули. І вина за це лежить на тих, хто їх не навчав, але досі перебуває на своїх посадах.
Ці люди, як були на своїх місцях, так і залишаються. Деякі пішли на підвищення. Як вони не вміли навчати, так і не вміють. Бо Косинський і Десна створили тисячі "професіоналів" із сертифікатами, але без реального фаху і здібностей.
Зараз у Десні планують зробити єдиний центр підготовки інструкторів. Тобто знищити ті паростки професіоналізму, які з'явилися за три роки великої війни в окремих навчальних підрозділах і бойових частинах, і віддати все тим самим людям. Тим, хто рік за роком провалював підготовку піхоти, сержантів та інструкторів.
Дістало вже це "покращення" та "посилення", яке не приносить реальних змін.
Коли Тарнавський став командувачем підготовки, він зібрав начальників навчальних центрів на рівненському полігоні. Показували "еталонні вправи БЗВП". Саме на тому полігоні, де одна з найгірших підготовок. Тепер новий командувач робить це на іншому полігоні, не менш "легендарному". Два найгірших полігони, де погано готували людей, будуть проводити показові заняття для інших центрів. За новою програмою БЗВП 4. Ті ж самі люди, які не вміли навчати, тепер "покажуть" нові стандарти.
Без переатестації. Без покарання. Без донавчання. Без відбору. Ті ж самі люди. На тих самих полігонах.
Хтось був покараний за те, що загинули тисячі людей через непідготовленість? Хтось визнав, що підготовки не було як явища?Ні. Усі залишилися на своїх місцях або пішли на підвищення.
Вся підготовка ЗСУ зводиться до того, щоб витрачати кошти на матеріально-технічну базу. Чим більше грошей "закопано" в навчальний центр, тим краще. Але ця база часто не використовується.
Матеріально-технічна база важлива, але вона повинна працювати. Курсанти одного з військових вишів лише двічі за строк навчання користувалися лазертагами, бо їх ховають, аби не зламали. Це просто марнотратство.
Основне в підготовці – це люди. Мотивовані, навчені, відібрані. Які самі постійно вчаться та вдосконалюють свій рівень. Це можливо лише за чесним і жорстким контролем із відповідальністю та покараннями за невиконання стандартів.
Без зміни інструкторського складу змін у підготовці не буде.
Вибачте, якщо зруйнував чергові ілюзії.
Роман Донік (нар. 2 вересня 1968, Харків) — активіст Революції гідності та волонтер, який здійснює забезпечення українських військових у ході війни на сході України. Засновник та керівник волонтерської групи Романа Доніка.