Мені подобається війна. Вона чесна. Якщо ти сміливий, розумний, ініціативний - ти можеш бути корисний на війні набагато більше, ніж самозакоханий, пихатий дурень.
Найвища і найчесніша оцінка на війні ставиться не тому, хто навчався в Гарварді, чий тато очолював митницю, на чиїй доньці ти вдало одружився, а тому, у кого руки по лікоть в крові. Або по саму шию.
Мені подобається війна. На війні відразу видно, хто чого вартий. Офісно-корпоративні інтриги тут не працюють, дипломи, сертифікати не цінуються.
Не має значення, якого ти року народження, наскільки грамотно у тебе складено резюме, яке ревеню ти приніс компанії, і навіть який у тебе калібр, головне - наскільки руки у тебе в крові: по лікоть, або по саму шию?..
Мені подобається війна. На війні ти можеш відчувати себе людиною. Ти знаєш собі ціну. Ти можеш відправляти людей на смерть, якщо сам готовий загинути. Якщо це необхідно для перемоги.
І тобі не потрібно для цього робити презентацію, проходити горезвісний тест ліфта, випрошувати у інвесторів гроші, і брати на роботу найкращого айчара, який буде мотивувати твоїх людей. Ти мотивуєш їх сам, своїм прикладом, своєю любов'ю до свободи, незалежності, до своєї Батьківщини. Своєю ненавистю до ворога.
Мені подобається війна, як противник. Як найважливіший і найжорстокіший іспит в житті. Як найважливіша в житті справа, коли все можна поставити на карту, щоб, нарешті, повернувся світ - з його корпоративами, інтригами, напомадженими ідіотами, розпальцьованими вискочками, брехливими політиками, і звичайними дурнями.
Нехай буде так. Після війни.