Вже більше двух років я чую одну й ту саму шарманку… Повірте, ми робимо все можливе, але через питання нацбезпеки ми не можемо все розповідати. Але, повірте, ми робимо дуже багато!
І люди вірять. Вірять, бо що їм ще залишається робити?
Коли з часом ніхто не бачить результатів цієї роботи на фронті і починають виникати питання, то робиться інформаційний вкид. Про якусь нову розробку безпілотника. Про якісь нові рекорди виробництва боєприпасів чи закупівлі безпілотників. Про якісь нові спрощення процедур закупівлі.
Ну як це ми нічого не робимо? Робимо! От тут трохи зробили, а ще тут! І так поступово робимо! Просто не все зразу!
І люди знову вірять. Знову чекають.
Чекають, бо суспільство так привчили! Привчили до повільних поступових реформ та змін. Всі 30 років ми так живемо. Чекали 30 років. Ну хіба якихось півроку-рік не почекаємо ще?
А знаєте в чому проблема такого очікування в період війни? Бо це парадигма формувалась роками для умов мирного життя.
Коли ми нікуди не спішили. Коли нам ніхто не загрожував. І ми навіть не намагались конкурувати за кращий рівень життя з нашими сусідами.
Навіть зараз, ми ж продовжуємо жити так ніби нам нема куди поспішати і ніхто нікуди не підганяє…
Не розуміючи при цьому , що для умов війни ця мирна парадигма може загрожувати катастрофою. Бо в той час, як ми повільно розвиваємось чи щось змінюємо, то ворог випереджає нас по швидкості прийняття рішень. Випереджає нас по стратегіі. По системності. По масштабам.
Ворог створює перевагу в засобах ведення війни не тільки завдяки власній ефективності. А через нашу повільність. Ворог швидше коректує свою стратегію, бо в умовах реальної війни бачить ефективність засобів. І знову ж таки, через нашу повільну адаптивність.
Павло Вернівський - економіст, аналітик. Експерт Інституту ім. Олександра Поля. Спеціалізується на макроекономіці, історії економіки.