У Харкові є меморіал воїнам-інтернаціоналістам.
Біла колона і мармурові плити по колу. На кожній - географія, рік і імена. Крім звичного Афганістану там Західна Україна (1939), Фінляндія (1939), Угорщина (1956) і Чехословаччина (1968). Гарне нагадування про те, що ще нещодавно ми всі були «бурятами» імперських воєн.
Меморіал продовжує стояти. Навіть якщо його знесуть - по країні розкидані сотні пам'ятників тим, хто воював в Афганістані. І це ж теж про те, в який саме момент етика перемагає інерцію. І як нам бути з тими сторінками власної історії, які далекі від морально-етичного п'єдесталу.
Я думаю про це всякий раз, коли мова заходить про Білорусь.
Кожна ракета, що прилетіла з її території, змушує нас риторично стирати межу між Москвою і Мінськом. Путін свідомо робить Білорусь співучасницею війни і намагається пов'язати її кров'ю. Намагається стерти межу між своєю країною і тією, на території якої підписували угоду про розпуск СРСР.
При цьому навряд чи йому вдасться швидко обнулити білоруську ідентичність. Якою б контурною вона не була, але тридцятирічний досвід життя в окремій країні навряд чи вийде перекреслити. І успіх виживання цієї ідентичності в тому числі пов'язаний з питанням про те, як стануть сприймати її носіїв жителі сусідніх країн. В першу чергу - України.
Немає нічого простішого, ніж оголосити білорусів співучасниками війни. Оголосити частиною "русского міра" і допускати до спілкування лише після прилюдного покаяння. Створити ситуацію, в якій носії білоруської ідентичності відчуватимуть не тільки пряму загрозу зі Сходу, а й інституційне відторгнення з півдня.
А можна сприймати Білорусь як окуповану Росією територію. Ставитися до неї не як до співучасниці війни, а як до заручниці. Розділяти росіян і білорусів – залишаючи другим національну ідентичність як лазівку для тих, хто не хоче розчинитися в плавильному котлі «русского міра».
Адже цей другий підхід свого часу був застосований до самих українців. Ми не каялися за участь у придушенні Угорського повстання. Від нас не вимагали вибачатися за розгром Празької весни або за вторгнення до Фінляндії. У нас досі по всій країні стоять пам'ятники воїнам-афганцям. Нам лише тепер кидається в очі вся безглуздість Харківського монумента, а він вже точно не самотній в масштабах країни.
Наш процес емансипації від імперського минулого розтягнувся на три десятиліття. Деколонізація дісталася до назв вулиць лише після 24 лютого. А десять років тому фраза "Слава Україні – Героям Слава!" і зовсім була долею меншості. Хочете зрозуміти білорусів - згадайте самих себе на початку нульових.
Будь-який наш докір до бєларусів колись міг прозвучати і на нашу адресу. Ми теж були чужим гарматним м'ясом. Наші воєнспеци теж обслуговували чужу техніку. Зрештою, відразу після російсько-грузинської війни третина наших співгромадян звинувачували в її початку Тбілісі, а кожен п'ятий вважав, що «не все так однозначно». Спокуса придумати себе заднім числом велика - але соціологія все пам'ятає.
Спершу прозріння - а вже потім покаяння. Спершу незалежність - а вже потім ревізія пам'ятників. Спершу набуття національної ідентичності - і лише потім перегляд підручників. Справжня Білорусь - це «спляча країна», в тому вигляді, в якому «сплячою країною» довгий час була і Україна. І те, що імперія використовує сьогодні Білорусь як плацдарм – нам усім має бути добре знайоме. Адже ми теж були і плацдармом, і казармою, і арсеналом.
Україні знадобиться свій Єжи Гедройц - для Білорусі. Подібно до того, як поляк Гедройц після Другої світової формулював нові підходи у взаєминах майбутньої Польщі з Литвою і Україною, майбутньому українському «гедройцу» належить сформулювати політику Києва по відношенню до бєларусів. Ту політику, яка дозволить Україні врятувати ідентичність сусідньої країни від зникнення, а самій Білорусі в підсумку – опинитися на західному боці нової Берлінської стіни.
Якщо ми хочемо убезпечити свій північний кордон - там не повинно бути російського світу. Там повинен бути білоруський.