Білоруський аналітик, експерт Українського інституту майбутнього Ігар Тишкевич вважає, що після заяви постпреда України в ООН Андрія Мельника про готовність Зеленського зустрітися з Путіним «де завгодно», крім Москви, Кремль може висунути ініціативу «не Москва, так Мінськ». Автор пояснює, чому Лукашенко добиватиметься такого формату і чим для нього може обернутися закриття нинішнього «вікна можливостей». Публікуємо його роздуми.
Андрій Мельник заявив, що Зеленський готовий зустрітися з Путіним «де завгодно», крім Москви.
Скоро почуємо вусатого білоруса з пропозицією «гатовы принять».
Заява, нагадаю, пролунала на засіданні Радбезу ООН з вуст представника України при організації. Це була спроба парирувати тези російської делегації про «актуальне запрошення до Москви».
І ось на цьому моменті Путін може виступити з очікуваною ініціативою «не Москва, так Мінськ». Для нього це демонстрація того, що українська делегація на чолі з першою особою приїде в країну, яка за останні роки потрапила в колосальну залежність від РФ.
Питання: а що Лукашенко? Він максимально продавлюватиме, упрошуватиме, вимагатиме (якщо вийде) такий формат. Для нього це питання політичного виживання і можливості провести транзит у спокійній обстановці. Певний аналог «мінських» угод не з точки зору змісту, а з точки зору політичних наслідків.
Питання: «чи вийде?». І ось тут можна говорити про нові вступні для Мінська. Адже досвід 2015 року в точності повторити не вийде. Зате є можливість зіграти трохи по-іншому.
Резони
1. Максимізувати вигоди від свого сепаратного треку переговорів зі США. Тобто накласти діалог Вашингтон - Мінськ на американський трек заморожування війни в Україні. І надати «ще одну послугу» Трампу. Тим паче що Путін може бути не проти.
2. Якщо переговори йдуть в американському треку, то згадаймо 28 пунктів Дмитрієва - Віткоффа (які потім трансформувалися у 20 пунктів). Там є американське управління частиною заморожених російських активів, які підуть на відновлення України. І якщо мова не про прямого розпорядника, а про аналог «міжнародного контролю», є Рада миру, яку створив Трамп. Білорусь - учасниця. Таким чином, для Лукашенка це можливість хоч боком, хоч задом, але обійти питання відповідальності за агресію і повернутися на український ринок.
3. Поступовий вихід з-під санкцій (європейських) і повернення на європейський ринок. Та сама ситуація - «посередник». Потрібний «посередник». І є можливість «продати» цей функціонал. Нехай не одразу, але поступово.
4. Як не парадоксально, але й китайський фактор. Пекіну набридла ситуація, коли Лукашенко загнав себе в ізоляцію на західному напрямку. Перспективи виходу з кризи в осяжній перспективі стануть фактором, здатним покращити китайсько-білоруські відносини. Для Лукашенка це означатиме, що КНР знову предметно займається Білоруссю окремо від Росії. А це знову питання стабілізації та майбутнього транзиту.
Тому Лукашенко незабаром почне часто і в гарних висловах цитувати представника України в ООН. І порушуватиме це питання перед Путіним.
Для Москви, повторю, це прийнятно. Але без політичних наслідків, які можуть розширювати поле маневру для офіційного Мінська. Тому Путін погодиться не одразу. Візьме паузу. Але можливість «зловити на слові» Україну з пропозицією зустрічі в найнеприємніший для Києва момент навряд чи упускатиме.
Але написане вище - це «вікно можливостей» у рамках американського треку. Яке закінчиться вже взимку. Якщо, звісно, не буде домовленостей про принципи заморожування (що малоймовірно). Далі можливе переформатування переговорних рамок з новими посередниками. Для Мінська завдання ускладниться: доведеться працювати і з Вашингтоном, і з Пекіном. При цьому не надто нервувати Європу. Такий сценарій (уже навесні-влітку) несе для Москви ризики з точки зору утримання Білорусі. Тому якщо поточне «вікно можливостей» мине, перед відкриттям нового варто очікувати активних спроб РФ втягнути Лукашенка в чергову авантюру, яка остаточно закріпить за ним статус «супертоксичного». Без можливостей швидко відмитися. Лютий-березень будуть украй неприємними місяцями для ПапиКолі, одним словом.
Білоруський аналітик, публіцист, блогер, експерт програми "Міжнародна і внутрішня політика" Українського інституту майбутнього. Автор аналітичних публікацій про білоруську та українську політику та економіку. Дослідницькі інтереси: еволюція політичних систем і політичних інститутів у країнах, що переживають трансформацію; суспільні відносини, можливості корекції системи відносин і впливу на неї; зв’язок економічних відносин і міжнародної політики, взаємний вплив; регіональна політика – Східна Європа і Причорномор’я. Розробив низку навчальних програм та тренінгів з комунікацій, політичних кампаній, пише uifuture.org.
З червня 2024 року – головний експерт з питань вивчення Росії Українського институту майбутнього.