Все більше сигналів, що народ якось призабув події річної давності. У стрічці промайнуло вже кілька постів на тему березневих переговорів у Стамбулі. Мовляв, ганьба, готували зраду, дивом врятувалися.
Вибіркова пам'ять і миготлива робота мозку – це дуже характерно для багатьох кімнатних експертів. Тому варто нагадати.
Переговори завжди мають мету. Часто це - досягнення домовленостей. Не менш часто сам процес ведення переговорів є самодостатньою метою, тому що вирішується інше завдання (наприклад, росіяни якраз дуже хочуть переговорів заради переговорів).
У минулому березні у всіх, хто бачив більш-менш загальну картину, було чітке розуміння, що ресурси української армії закінчаться через 1,5-2-місяці. Тоді Міноборони рухалося двома паралельними треками. По-перше, купувало всю зброю і боєприпаси, до яких могло дотягнутися. По-друге, переконувало в необхідності поставок важкої зброї західного зразка. Тоді ніхто не горів бажанням його передавати (та й отримувати не всі хотіли).
21/22 березня відбувся візит Міністра оборони Олексія Резнікова до Лондона, де відбувся важливий зсув – британський міністр оборони Бен Воллес підтримав ідею із Західною зброєю. Це була стадія намірів, які по живому зодягалися в рішення.
26 березня у Варшаві відбулася зустріч Резнікова і Кулеби з американськими візаві - Остіном і Блінкеном. До діалогу приєднався президент США Джо Байден. Тоді він озвучив 4 принципи, на яких США будували комунікацію з партнерами для надання допомоги Україні (з цих принципів виріс формат «Рамштайн»). Це теж була стадія намірів, які зодягалися в рішення.
29 березня відбулася зустріч у Стамбулі.
31 березня в Лондоні (через 10 днів після спілкування Воллеса з Резніковим) відбулася донорська конференція під егідою Британії – це був перший конкретний механізм підтримки нашої армії в умовах війни. Тоді вперше прозвучали заяви "про артилерію більшої дальності, засоби берегової оборони" і т. д.
На початку квітня світ дізнався про трагедію в Бучі, Бородянці, Ірпені. Що прискорило прийняття рішень по треках, які були запущені до того моменту.
Як наслідок - вже 7 квітня Лавров заверещав, що Україна віроломно від чогось там відмовилася. Хоча ніяких зобов'язань не було – був діалог. Потім була істерика на тему «червоних ліній», «ескалації» і т.д. але поїзд вже пішов.
26 квітня відбулася перша зустріч у Рамштайні. Потім був моторошний місяць травень. Але процес вже котився - з ресурсного глухого кута вдалося вискочити.
У березні 2022 року потрібно було якомога більше переговорів з росіянами. Можна було обговорювати документи, грати в нарди або в лапту – не має значення. Головне - щоб рухалося по ключовому напрямку.
Коли виникає спокуса щось категорично затаврувати, згадуйте, як в липні минулого року ми потужно готувалися наступати на півдні. Ми чесно про це говорили в західних ЗМІ. Росіяни перекинули на південь кращі війська. А потім плани трохи змінилися. На війні так буває.