Емпатія до вбивць.
Віктор Шендерович написав, що суть претензій до звільненого кореспондента "Дождя" Коростельова його "емпатія до мобілізованих російських бійців".
Та й сам Коростельов пише: "чи шкода мені кинутого всіма голодного мобілізованого (про них йшла мова)? Так".
Шендерович готовий з ним погодитися. "Тому що цей ванька, кинутий на забій в холодний окоп, ванька, який не мав можливості відкупитися від воєнкома і, можливо, навіть не знає слова "еміграція"... ванька, нехай навіть на смерть задурений колективом скабєєвих і вірить в Путіна і боротьбу з укронацизмом... - він все одно людина! І жалість до нього (не побажання перемоги, а саме жалість) з боку як мінімум співвітчизника - ніяка не підтримка війни, а нормальна людська реакція".
А мені солдата цього не шкода. Я хочу, щоб у всіх, хто бере участь у злочинній агресії Росії проти України, було якомога гірше і з "оснащенням", і навіть з "елементарними зручностями на фронті", щоб вони були "голодні" і "кинуті". У цьому випадку вони не зможуть ефективно вбивати українців і швидше будуть драпати з війни.
Вони не невинні овечки, а співучасники злочину - терористичної атаки путінського режиму на Україну. Нехай вони в самому низу ієрархії цієї банди, але вони її учасники. Вони служать злочинцям, які не просто вбивають мирних громадян, але є джерелом загрози ядерної війни, тобто загрожують самому існуванню людства.
Ця банда повинна бути знешкоджена будь-якими засобами. Дбати про інтереси її учасників, жаліти їх - моральний ідіотизм.
Ось потім, після війни, нові Беллі і Грасси напишуть про страждання одурманених пропагандою солдатів путінського Рейху. Тоді їх навіть пожаліти можна буде. Але поки йде сутичка, абсурдно жаліти нападника злочинця, тому що йому холодно, голодно, а вбивати пахан наказав.