"Здавалося, що життя в Москві не змінилося. У магазинах будь-які товари були в достатку, з'явилися на вулицях автобуси фірми "Лейланд", що надавали місту, як багато хто говорив, європейського вигляду. Процвітали кав'ярні, пивні, ресторани, у великих магазинах приймали замовлення на пошиття одягу і взуття ще у більших масштабах, ніж у попередні роки. Горілка, замість тридцятиградусної "риковки", випускалася, як за старих часів, двох сортів: з білою і червоною головками міцністю сорок градусів. Але, незважаючи на удаваний добробут, усі відчували якусь тривогу, відчувалося, що підспудно насувається якась неприємність.
Звичайні люди у двадцятих роках мало цікавилися політикою, а особливо - розбіжностями у вищих партійних органах".
З мемуарів Сергія Раєвського про кінець НЕПу. Чи не правда, щось нагадує. Приблизно те саме мені розповідають рідкісні гості з Москви - нічого не змінилося, ресторани і магазини ломляться від людей, жратви і товарів. Десь в Україні йде війна, але Москва цього не помічає, там щодня бенкет горою.
Раєвський описував у своїх мемуарах 1927 рік, коли Сталін, розгромивши опозицію, остаточно узурпував владу. Кінець НЕПу, колективізація, голод, великий терор були вже на порозі. А москвичі раділи "європейському вигляду" столиці і тільки починали відчувати якусь "неприємність", що насувається.
Минуло майже сто років, але нічого не змінилося. Москвичі знову здебільшого політикою не цікавляться і навіть наближення "неприємності" далеко не всі помічають.
Однак, схоже, що пострадянський неоНЕП закінчується. Як і сто років тому, опозиціонерів саджають до в'язниць, у культурі викорчовують залишки вільнодумства, у школах і вишах насаджують мілітаризм, книжки неугодних письменників забороняють. Це обивателів мало хвилює, але потім може прийти кінець і їхньому ситому, привільному життю в "ку**і-Москві" (О.М.).
Однією з причин сталінської відмови від НЕПу була підготовка до війни. Зараз Росія воює і збирається воювати ще довго. Індустріалізацію, на кшталт сталінської, російська влада, звичайно, не потягне. Але мілітаризація економіки, величезні військові витрати і гонка озброєнь ведуть до кінця ринкового достатку. Як і за Сталіна, Кремль переходить до політики в стилі "гармати замість масла (яєць)". Наслідки не сповільнять позначитися.
Ігор Віленович Ейдман (25 вересня 1968, Горький) - російський соціолог, один із найбільш публікованих дослідників путінізму як соціальної та політичної системи.
З 1995-го по 2002-й рік очолював піар-агентство "Центр соціальних інновацій". Ігор Ейдман є автором антиолігархічної кампанії Бориса Нємцова.
З 2002-го до 2005-го року Ігор Ейдман працював одночасно в центрі політконсалтингу "Ніколло М" і Всеросійському центрі вивчення громадської думки (він же ВЦВГД).
У 2010-му році виступив одним із підписантів опозиційного листа "Путін повинен піти".
У 2011-му році переїхав до Німеччини.
Ігор Ейдман у 2014-му році випустив книгу "Нова національна ідея Путіна". У 2016-му році була видана його книга "Система Путіна: Куди йде нова Російська імперія?"
Ігор Ейдман - автор численних публікацій і статей, активно пише на своїх сторінках у соцмережах. У своїх матеріалах він докладно розбирає сучасну російську політику, виступає проти війни в Україні, нещадно висміює Путіна, "духовні скрєпи" і "русский мир".