Немає «хороших росіян» і «поганих»: Портников - про те, на що перетворилася РФ

Коментуючи трагічний відхід Ніни Литвинової, аналітик наголошує, що головна мета України сьогодні — не просто захиститися від агресора, а повністю відмежуватися від його руйнівного мороку.

Поки світ намагається спрогнозувати терміни падіння путінського режиму, всередині самої Росії тоталітарна машина продовжує випалювати залишки громадянського суспільства. Трагічна загибель відомої правозахисниці Ніни Литвинової актуалізувала питання про долю тих небагатьох, хто намагався чинити опір агресивній системі. Політичний аналітик та публіцист Віталій Портников розмірковує про природу російського безсилля та застерігає від головної небезпеки, яка чатує на українців у цій війні. Публікуємо погляди автора мовою оригіналу.

Один із найтрагічніших пейзажів Ісаака Левітана художник і назвав влучно. Назва точна і містка: вона про саме місце, де написана робота. «Коло виру». І справді, на перший погляд це просто професійно написаний російський пейзаж на берегах річки з промовистою назвою Тьма. Вир на Тьмі з хиткими містками, що ведуть у непрохідний темний ліс, – хіба це про пейзаж?

Це про Росію.

У роки своєї роботи в Москві я любив приходити до Третьяковської галереї і вдивлятися в цю роботу. Від картини завжди залишалося відчуття якоїсь втомленої безнадії, проте вона допомагала мені краще зрозуміти країну, в якій я жив і про яку писав. Мабуть, я більше ніколи в житті цю роботу не побачу, але з професійного погляду це й не потрібно: все життя в сучасній Росії перетворилося на цей пейзаж Левітана, на вир на Тьмі неподалік непрохідного лісу…

Я згадав про картину Левітана, коли дізнався про самогубство правозахисниці Ніни Литвинової. Литвинова, рідна сестра Павла Литвинова – одного з восьми сміливців, які 25 серпня 1968 року вийшли на Красну площу протестувати проти радянського вторгнення в Чехословаччину, була зовсім не такою відомою, як її знаменитий брат. Однак вона десятиліттями допомагала політичним в’язням і в Радянському Союзі, і в путінській Росії: оббивала пороги судів, їздила до колоній – і ніколи не вважала це подвигом.

Із життя вона пішла тому, що в неї просто не залишилося сил і надій у цьому всепоглинаючому темному вирі. Пішла тихо і зовсім не хотіла афішувати свій відхід. Лише після того, як офіційні російські медіа порушили волю покійної й повідомили про обставини її смерті, двоюрідна сестра Ніни Литвинової – моя давня колега Марія Слонім – опублікувала уривок з її передсмертної записки. Адресованої не нам з вами, а її родині, її близьким. Але ці пронизливі слова і нас роблять її близькими.

«Я повинна піти, мені жити нестерпно. Відтоді як Путін напав на Україну і вбиває невинних людей, а у нас безкінечно саджає до в’язниць тисячі людей, які мучаться і гинуть там за те, що вони, як і я, проти війни і проти вбивств. […] Я намагалася їм допомогти, але мої сили скінчилися, і я день і ніч мучуся від безсилля. Мені соромно, але я здалася. Будь ласка, пробачте мені».

Немає нічого жахливішого за таку смерть у темному вирі. І, мабуть, немає більш гідної смерті, що нагадує про шляхетність у світі, де це слово безнадійно знецінене. Куди податися небайдужій людині у страшній країні, де хиткі містки ведуть або у вир, або в чорний ліс, де рискають вовчі зграї?

У сучасній Росії, де знищено вже майже все живе, про Ніну Литвинову намагатимуться забути. Я допускаю, що колись, коли нинішній режим впаде, у Москві навіть з’явиться вулиця її імені – але це зовсім не означає, що більшість городян розумітиме, в ім’я чого загинула правозахисниця. Зрештою, в Москві і сьогодні є проспект академіка Андрія Сахарова – і ні на що це не вплинуло.

Питання в тому, чи зможемо ми самі зберегти пам’ять про тих, хто був готовий піти з життя лише для того, щоб не бути в країні, що напала на нас. Піти не для того, щоб протестувати, а через сором і гіркоту перед безсиллям зупинити це підле побоїще. Адже зберегти вдячну пам’ять про таких людей – це наше завдання і завдання цивілізованого світу загалом.

Але для цього необхідно зрозуміти дві речі.

Перша: немає жодних «хороших росіян» і «поганих». Як немає й українського паспорта як якоїсь індульгенції, що може виправдати байдужість до майбутнього власної країни і навіть співучасть у її знищенні. А є просто люди і нелюди.

І друга: наше головне завдання – не просто відбитися від агресії. Наше головне завдання – не опинитися на березі цієї темної ріки, не потрапити у вир, з якого немає порятунку. Наше головне завдання – зберегти себе і зберегти сили боротися й пручатися хоча б заради пам’яті тих, у кого ця вічна боротьба з виром відібрала і сили, і саме бажання жити.

Джерело