Президентські вибори в Україні щоразу перетворюються на референдум про майбутнє.
За наші голоси у другому турі борються не політики. Битва йде між цивілізаційними пропозиціями. Європа чи Росія. Україна або УРСР. Нашій країні випало жити між двома центрами тяжіння - і останні тридцять років ми сперечаємося про вибір орбіти.
Але примітно те, що політики, які уособлювали кожен з таборів, часом ситуативно переходять «лінію фронту». А їх публічне позиціонування залежить від гасел конкурента.
Грудень 1991-го. Перші президентські вибори в історії незалежної України. За головне крісло країни борються колишній секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук і один із засновників Народного Руху В'ячеслав Чорновіл. Останній цілком тягнув на роль вітчизняного Вацлава Гавела і Леха Валенси. Але сценарій західних сусідів не спрацював, Чорновіл програв своєму номенклатурному візаві. Країною продовжив правити відставний комуніст.
Літо 1994-го. Країна вибирає між двома Леонідами. Кучма виступав за тісні зв'язки з Росією – і збирав голоси на Півдні, Сході і в деяких центральних областях. На його тлі Кравчук був обличчям незалежності - і за нього йшла голосувати столиця і західні області.
Читайте такожРозплата за 2019-й: опозиція готується помститися Зеленському на осінніх виборахОсінь 1999-го. У другому турі б'ються чинний президент і глава Компартії Петро Симоненко. На тлі останнього Леонід Кучма приречений виглядати проукраїнським політиком – і ті, хто не хоче минулого, змушений голосувати за чинного. В результаті президент збирає найбільше голосів в тих регіонах, які в 1994 році віддавали перевагу його конкуренту.
Наступні дві компанії знову стали битвою між цивілізаційними векторами. Проросійський Віктор Янукович програв у 2004-му проукраїнському Віктору Ющенку, щоб взяти реванш у 2010-му. А потім стався другий Майдан.
Після Небесної Сотні і російського вторгнення проросійський табір був дискредитований. Перші чотири фіналісти гонки представляли проукраїнський табір. Перемога дісталася Петру Порошенку і вперше в історії країни проросійський кандидат не дихав йому в спину.
Війна і окупація, що викреслили з електоральної карти країни кілька мільйонів виборців з прорадянськими поглядами, дали про себе знати і в 2019-му. Петро Порошенко будував свою кампанію на тому, що будь-який його опонент буде ставлеником Кремля. Але в тому й особливість, що виразно проросійський Юрій Бойко посів лише четверте місце. А з тріумфатором гонки Володимиром Зеленським все було складніше. Соціологія показувала, що його електорат у першому турі складався на дві третини з проукраїнських виборців і приблизно на третину – з проросійських. Фактично, шостий президент країни сприймався як пряма загроза суверенітету лише в очах виборців п'ятого.
З того часу минуло півтора року.
Зеленський давно розгубив свою початкову чарівність. Прихильники Москви розбрідаються у пошуках більш очевидного капітулянта. Прихильники Європи йдуть шукати менш очевидного. Президента продовжує рятувати неабияк потьмянілий імідж "нового обличчя" - але цей статус стоншується з кожним місяцем. Рано чи пізно він перейде свій власний президентський рубікон. Той самий, після якого вже немає сенсу кивати на попередника і єдине, що має значення – це твій спадок.
Читайте такожТри перемоги: чим Зеленський відрізняється від Порошенка і ЯнуковичаАле навіть якщо чинний президент зважиться піти на другий термін – ми поняття не маємо, з ким йому доведеться битися в другому турі. З тієї простої причини, що Зеленського сьогодні підпирають відразу два ідеологічних полюси.
З одного боку, потроху ростять м'язи проросійські партії. Вони роблять ставку на втому і апатію. Обіцяють припинити війну і очорняють ідею євроінтеграції. За шість років вони наростили медіам'язи і з їх допомогою привчають країну до думки, що «не все так однозначно».
З іншого боку Зеленського підпирає проєвропейський табір. Той самий, що бачить у шостому президенті ставленика олігархів. Він критикує його за корупцію і кадрову політику. За половинчастість і невиразність. Цей табір складається з різних партій, але всі вони сприймають вибори як можливість повернути країну в простір проєвропейської конкретики.
Але в тому і особливість, що позиціонування Зеленського буде прямо залежати від того, з ким він зійдеться в другому турі.
Якщо його конкурентом стане проєвропейський кандидат, то нинішній глава держави буде обличчям реваншу і застою. Проросійським угодником і могильником реформ.
А якщо Зеленський зійдеться з проросійським кандидатом, то автоматично потрапить в категорію «меншого зла». На тлі конкурента стане обличчям проєвропейського вектора. І буде збирати в свою скарбничку голоси тих, хто сьогодні закликає до імпічменту і третього Майдану.
Власне, в українській історії таке вже траплялося. Позиціонування претендента визначалося фігурою його візаві. А тому ті, хто відкидав Кравчука в 1991-му – голосували за нього в 1994-му. А ті, хто відкидав Кучму в 1994-му – змушені були підтримати його в 1999-му.
Україна – країна президентів з тисячею обличь. Фінальна редакція їх ролі визначається лише тоді, коли ми дізнаємося прізвище конкурента. А тому одна і та ж людина може виконати шлях від проросійського ставленика до хранителя суверенітету. І навпаки.
У долі доволі специфічне почуття гумору, чи не так?
Павло Казарін, журналіст, для УП