Вночі Путін провів "прес-конференцію". Точніше це був монолог із купою подяки тим, хто приїхав на 9 травня, і ключовою заявою - пропозицією прямих переговорів у Стамбулі. Ба більше, вранці РФ уже дала інформацію про свою переговорну групу і про те, що вона нібито чи то вилетіла, чи то вилітає до Туреччини. При цьому спробував звинуватити Україну в зриві "перемир'ї", зокрема, вважаючи, що "перемир'я з енергетики" було, хоча РФ сама виставляла додаткові вимоги для його старту (які були нездійсненними від самого початку). Виникають запитання: навіщо і що з цим робити. Розбираємося.
Причини.
1. Для Путіна складалася ситуація, коли він втрачає ініціативу в "розмовах про мир". Навіть оголошене "перемир'я на 9 травня" не виправило ситуації. Були негативні сигнали (про зниження очікувань) від США. А в Києві відбулася зустріч українського керівництва з європейськими партнерами для вироблення переговорної позиції. При цьому загальна умова - перемир'я на 30 днів і після цього початок переговорного процесу. Проста відмова означала б, що Путін демонструє небажання домовлятися в принципі.
2) Відмова від "розмов про мир" істотно ускладнювала спроби торгу зі США. Точніше одночасного торгу зі США і КНР. І це на тлі того, що Росія щедро заплатила Сі за візит на 9 травня - за більшістю позицій російське керівництво пішло шляхом задоволення побажань Пекіна.
3) Відмова від "розмов про мир" на тлі "побєдобєсія" та ідеологічної конструкції для населення, в якій "Росія воює за мир в усьому світі" виглядала б дивно. Пропаганда створила міф про те, що Путін хоче миру, а Зеленський і його "куратори" саботують процес. Явний розворот на 180 градусів помножений на мілітаризацію бюджету РФ - фактор, який довелося б нівелювати новою пропагандистською конструкцією, якої поки у Кремля немає.
4. Піти на 30-денне перемир'я і після цього входити в переговори для нього неприйнятно. З огляду на те, що цю тезу було сприйнято як "вимогу" України та низки європейських держав, для керівництва РФ її виконання сприймається як слабка позиція. Ба більше, "виконання ультиматуму України та європейських кураторів" сприймалося б як поразка і населенням. Незалежно від результатів подальших переговорів. Що несе ризики вже внутрішньополітичної дестабілізації.
5. При цьому Путін усвідомлює, що війну необхідно закінчувати протягом найближчих 12-18 місяців. Інакше ситуація в економіці і втрата політичного впливу РФ (особливо в пострадянських країнах) може стати проблемою.
6. Путін розуміє і те, що цілі так званої "СВО" недосяжні. Навіть усі озвучені вимоги Кремля. Цілісного бачення як виходити з війни поки що немає.
Суть рішення.
Путін не підтримує ідею перемир'я. Але заявляє про бажання почати переговори в найкоротші терміни. Спираючись на переговори 2022 року. При цьому Путін затримав свій виступ.
Можливо, чекаючи початку української атаки дронами. Тоді була б ідеальна ситуація - "наочний приклад" Не дочекався. І почав говорити після того, як сама РФ запустила "Шахеди" по Україні. Тим не менш, такою заявою Путін переслідує такі цілі:
Перспективи швидкого миру.
Переговори, найімовірніше, почнуться. Але швидкий прогрес сумнівний. Росія від самого початку входить у процес (і підкреслює це) на основі документів, які обговорювалися 2022 року, коли російські війська стояли під Києвом. А Україна не мала зовнішньої військової та економічної допомоги. Причому Путін підкреслює саме "продовження" процесу, заявляючи, що проєкт угоди був "парафований" сторонами. Але сьогодні 2025 рік і позиції сторін різко відрізняються. Навіть спираючись на путінське "домовлятися на основі ситуації "на землі"", коли дивишся на карти бойових дій 2022 і 2025 років, це підводить до висновку про неприйнятність тих вимог Кремля. Але Трамп, та й низка європейських лідерів, навряд чи заглиблюватимуться в такі тонкощі. Або їх публічно обговорюватимуть. Що дозволить РФ активно вести пропагандистську кампанію в ЄС, США та низці нейтральних держав.
Таким чином, переговори ризикують затягнутися. Причому кожна зі сторін буде обмежена в можливостях виходу з процесу - адже це демонстрація "небажання домовлятися". Знову маємо приклад з історії - сумнозвісний "Мінський процес" з його тристоронньою контактною групою.
На тлі цього Росія спробує отримати позитивні для себе результати літньої кампанії. А паралельно активно намагатиметься вийти на низку угод зі США. Пропонуючи Вашингтону Північний Морський шлях, розробку ресурсів і спільний продаж російських вуглеводнів на європейському ринку.
Але, навіть якщо адміністрація Трампа буде зацікавлена у "швидких угодах" з Росією, прискорити переговорний трек вона навряд чи зможе. Особливо, на тлі активних бойових дій, які веде Росія.
З іншого боку, у Вашингтоні усвідомили, що створення "треку примирення" РФ і України до американо-китайського саміту неможливе. І усвідомлюють, що контури миру в Україні багато в чому визначатимуться в результаті переговорів по лінії США-КНР. А так само США-ЄС. Тобто не раніше кінця літа.
Для Китаю, який заявив про готовність входити в переговорний процес або в процес пошуку миру, так само є сенс почекати. З одного боку ясності на американському напрямку. З іншого - процес прив'язки російської економіки до китайської набирає темпів і поспішати Пекіну нікуди.
Таким чином, нові контури мирного процесу і мирного врегулювання можуть з'явитися ближче до осені. Тоді буде ясність із результатами літньої кампанії. Тоді ж буде вкрай актуальним питання торгівлі природним газом на європейському ринку (і якщо будуть російсько-американські домовленості, мир в Україні стане необхідним). Тоді ж буде ясність із форматом співіснування КНР і США...
Для України завдання уникнути пасток у переговорному треку з РФ (а тут, на жаль, в історії з 2014 року, часто був успішний Кремль). Але це і так зрозуміло. З неявного - завдання № 1 - вибудувати систему взаємодії з партнерами з ЄС, а також низкою регіональних лідерів (наприклад, Туреччиною, аравійськими монархіями, Єгиптом). І за можливості створити свій трек консультацій і переговорів із Китаєм.
Білоруський аналітик, публіцист, блогер, експерт програми "Міжнародна і внутрішня політика" Українського інституту майбутнього. Автор аналітичних публікацій про білоруську та українську політику та економіку. Дослідницькі інтереси: еволюція політичних систем і політичних інститутів у країнах, що переживають трансформацію; суспільні відносини, можливості корекції системи відносин і впливу на неї; зв’язок економічних відносин і міжнародної політики, взаємний вплив; регіональна політика – Східна Європа і Причорномор’я. Розробив низку навчальних програм та тренінгів з комунікацій, політичних кампаній, пише uifuture.org.
З червня 2024 року – головний експерт з питань вивчення Росії Українського институту майбутнього.