Нещодавно Євросоюз узгодив новий, 18-й пакет санкцій проти Росії, і серед основних його положень — запровадження обмежень проти низки російських танкерів та зниження цінової стелі на нафту. Але це радше піар-гра, ніж інструмент із реальним впливом. Суттєвого зниження обсягів експорту російської нафти такі заходи не принесуть. Уже є емпіричний досвід: сотні танкерів з так званого тіньового флоту РФ вже були під санкціями, але це не зменшило загальні обсяги поставок. Танкерна нафта йде не до Європи чи США, а до Китаю, Індії, Туреччини — країн, які не долучилися до санкцій і не підтримують цінову стелю.
Контроль за дотриманням санкцій, попри заяви, досі залишається радше риторикою. Я не вірю, що Євросоюз, США чи країни G7 готові зупиняти танкери, які везуть російську нафту (під будь-яким прапором), чи взагалі до активних дій проти них. Тим паче, що Росія наростила військову присутність у Балтійському морі, тож ніхто не ризикує йти на жорсткі перевірки. Попри всі розмови — про закриття Босфору, Дарданелл, данських проток — жодна з них не була реалізована. Тому очікувати на економічний колапс Росії внаслідок цього пакету санкцій — ілюзія, оскільки вплив 18-го пакету буде мінімальним. Адже Європейський Союз і так не купує російську нафту та нафтопродукти, за винятком Словаччини й Угорщини.
Саме тому реальними санкціями, які дійсно могли б завдати шкоди стало б припинення транзиту російської нафти через нафтопровід «Дружба» територією України. Саме ним постачається нафта до Словаччини й Угорщини, і це могло б зменшити прибутки Росії щонайменше на 16 мільйонів євро щодоби (або ж близько 6 мільярдів євро на рік).
І такі кроки не просто можливі — вони цілком здійсненні. Україна має для цього всі підстави: технічні, правові, моральні. Адже парадоксально — ми й досі маємо чинні контракти з «Транснефтью» і дозволяємо Росії заробляти на нафті, якою фінансується війна проти нас.
Схожа картина була і щодо транзиту російського газу, санкції проти якого почали застосовувати минулого року. І в результаті це дійсно дало серйозний ефект: Росія вже з нового року звільнила понад 2000 працівників центрального офісу «Газпрому».
Масові звільнення досі тривають у дочірніх компаніях «Газпрому». Відбувається підвищення цін на газ всередині Росії — дуже суттєве як для населення, так і для бізнесу. Відповідно, зростають і ціни на електроенергію. Тобто ми бачимо конкретний результат — не якісь піар-ходи чи казки про «тіньовий флот», а справжні кроки, які дали реальний ефект.
Реальний ефект також дало й ембарго на російську нафту та нафтопродукти з боку Європейського Союзу, яке почало діяти з початку 2023 року. Це також був конкретний, дієвий крок. А вся ця історія з ціновою «стелею», з так званою боротьбою на папері з тіньовим флотом — це імітація діяльності, яка нічого не дає.
Натомість санкції, коли Україна припинила транзит російського газу, Росія сприйняла дуже болісно. І саме такі дії потрібні зараз щодо нафтопроводу «Дружба». Адже це — найприбутковіший маршрут постачання російської нафти. Саме цей маршрут забезпечує Росії найбільші прибутки. Бо до Китаю чи Індії — дуже складна логістика: потрібно фрахтувати танкери, здійснювати перевалки, покривати морське страхування тощо, через що на поставках до Індії чи Китаю Росія заробляє максимум 2–3 долари прибутку з партії, тоді як через Україну – 15–20 доларів за барель.
Чи піде українська влада на такий крок у найближчий рік? Альтернативи цьому немає. Свого часу ніхто не вірив і в перекриття газу, але це сталося. Щоб реалізувати таке рішення, потрібно більше інформаційного тиску, щоби це питання стало суспільно важливим. Так, є сили в Україні, які заробляють на транзиті, але втрати Росії в разі перекриття перевищать ці приватні вигоди. Тож припинення транзиту — це не просто можливість, це необхідність, тому що до російського бюджету війни грошей потрапляє набагато більше.
Володимир Омельченко, директор енергетичних програм Центру Разумкова, спеціально для Главреду
Володимир Омельченко - директор енергетичних програм Центру Разумкова.
Автор понад 50 наукових і публіцистичних праць. Брав участь у розробці та здійсненні міжнародних енергетичних проектів та наукових дослідженнях міжнародної енергетичної політики.
У 1992–1996 р. працював на різних посадах в галузі машинобудування;
1997–1998 — головний фахівець відділу нафтової, газової та нафтопереробної промисловості міністерства економіки України;
1998–2003 — НАК «Нафтогаз України», очолював напрям транспорту нафти;
2004–2007 — головний консультант Національного інституту проблем міжнародної безпеки РНБО України;
з лютого 2007 р. — експерт Центру Разумкова, з 2013 року — директор енергетичних програм.