На тлі ускладнення українсько-польського діалогу та дискусій навколо євроінтеграції України дедалі помітнішими стають глибші причини напруженості між двома країнами. Політичний аналітик Вадим Денисенко аналізує історичні, соціальні та політичні чинники, які впливають на сучасні відносини Києва і Варшави, та пояснює, чому ситуативні конфлікти є лише проявом більш масштабних процесів. Докладніше про виклики та можливі шляхи їх подолання — у матеріалі.
Наші протиріччя з Польщею набагато глибші ніж небажання частини польського політикуму дозволити Україні вступити в ЄС
Останніми днями багато хто пише, що нинішнє загострення Україно-польських стосунків має перш за все (виключно) раціональну основу. На жаль, причини значно ширші і простих відповідей та рішень тут вже не існує
Які головні причини нинішнього загострення. Не приводи, а саме причини?
- багаторічна кампанія «волинська різня», яку започаткував ще в часи Януковича Вадим Колісниченко. За останні чотирнадцять років ця історія вийшла за межі історичного дискурсу і стала одним з ключових наративів польського ресентимерту.
Я багато років говорив і говорю, що наша позиція виключної глорифікаціі української сторони була непродуктивною і зараз ми бачимо, в тому числі, і наслідки цієї історії. Як і будь-який подібний міжетнічний конфлікт - волинська трагедія не має виключно чорно-білих тонів. А ми роками пробували затиснути його саме в цю палітру. Але, якщо ширше, нам все одно доведеться писати свою історію Другої світової. Дуже складну і неоднозначну. Чим довше ми це відтягуємо, тим більше ми будемо потрапляти в пастки ресентиментів (власних і наших сусідів).
- Відносно невелика частина польського суспільства не має бажання визнавати українців рівними собі. Це не визначальний фактор, але через практично одномоментний великий наплив українських мігрантів ми маємо загострення цієї «хвороби». І ця хвороба перекидається на тих, хто ще пару років навіть не мислив такими категоріями. Тут ми маємо проблему з одним із ключових законів піару: «ті, хто живуть в негативному полі, навіть позитивні події перетворюють на нейтральні або нейтрально-негативні».
Раз на тиждень ми маємо великий скандал з участю українця. То якийсь блогер заїхав в парк на втомобілі і хизується тим, що він єдиний, хто собі це дозволив. То інший виловив сома, який був улюбленцем місцевої публіки. Все це призводить до створення загального негативного фону. І Бандера, тут є лише фоновою історією.
- Загострення боротьби на правому фланзі, на жаль, каталізує антиукраінські процеси. Зараз уже проблема не в ПіС, а в її майбутніх сателітах - відносно невеликих партіях, які особливо підкреслюють свою радикальність щодо українців. Соціологія зараз показує, що пвртія Качинського не може отримати більшість без цих сателітів. І це той випадок, коли великий змушений більш активно і радикально мімікрувати під меншого.
- Боязнь польських фермерів перед вступом України в ЄС. Як казав колись один наш міністр: поляки не так бояться ядерної ракети з РФ, як українського аграрія. До останнього часу частина польського політикуму вважала, що завдяки Орбану можна буде і так не допустити Україну в ЄС. Зараз Орбана немає, а тому потрібно думати над іншими способами обмежити українську аграрку.
- Існують також і конспірологічні мотиви, які стали активно ширитися останніми тижнями. Найяскравіший - це німці напоумили Зеленського назвати на честь героїв УПА, для того, щоб потім поляки образилися і не змогли стати головним розпорядником фондів по відновленню України. А цими фондами керувала Німеччина. І в нашому випадку, я не схильний применшувати роль конспірологіі.
Тепер головне питання, а що з цим робити, зважаючи на те, що простих відповідей тут немає. До простих відповідей належить і найбезглуздіше: образитися.
1. Почати потрібно з того, що ні в якому разі не можна допустити ескалаціі, яка б перейшла в реальне русло і дозволила б справді забрати орден Білого орла. Наскільки я розумію, певні кроки вже робляться.
2. Наріжним каменем залишається і буде залишатися «волинська трагедія». Ми вже дали дозволи на ексгумацію. Але ми не інституціонадізувади цю історію. У нас немає умовного «головного історика» з цього питання, який має бути ключовим спікером і виразником ідей України. Це не може бути Президент. Ми маємо побудувати інформаційну екосистему навколо цієї історично події, яка має з однієї сторони відійти від чорно-білого сприйняття, а з іншої повинна мати інформаційні та фінансові спроможності міняти наративи.
3. Переговори про польську аграрку і вступ до ЄС співпадуть із виборами в Польщі (жовтень 2027). Тому вже зараз потрібно розробити окремий інформаційний план з цього приводу і надати йому інституційних важелів. Знову-таки, це не має затягувати на себе президент. Це має бути складна і розгалужена горизонтально орієнтована кампанія.
І наостанок я ще раз хочу повторити те, що писав вище: ми не маємо право ображатися. В політиці ображаються або ідіоти або неймовірно сильні гравці. Слабкий має грати гру, а не ображатися.
Денисенко Вадим Ігорович (нар. 7 квітня 1974, Київ) – журналіст, керівник аналітичного центру Ділова Столиця, народний депутат України VIII скликання. У 1997 закінчив Київський університет імені Т.Шевченка, спеціалізація «Українська мова і література», в 1998 – факультет гуманітарних наук Києво-Могилянської академії.
Доктор історичних наук (дисертація про створення авторитарного режиму Віктора Януковича, співзасновник Еспресо TV, співавтор книги про наріжні закони функціонування політики "політики не брешуть"), пише Вікіпедія.
Виконавчий директор Українського інституту майбутнього (2020-2023).
З вересня 2023 і дотепер – радник керівника Української добровольчої армії (УДА) Дмитра Яроша з інформаційних питань.