Я вірю, що у владі є люди, які щиро вболівають за перемогу України та її розквіт. Не бракує таких людей і поза владою. Україні гріх нарікати на дефіцит друзів, союзників та партнерів, які прагнуть, аби нам вдалося, щоб ми не просто перемогли росіян у цій війні, а стали іншими – чеснішими, ефективнішими, щасливішими...
І попри всі ці передумови для ривка у майбутнє складається враження, що нас знову затягує трясовиння абсурдної бюрократії, несамовитої корупції та кричущої неефективності. Що система знову переграє реформаторів, як це трапилось на початку 90-х, після наших двох повстань, які ми гордо іменуємо "революціями" і навіть після російської спочатку гібридної, а потім і повномасштабної агресії.
Наше таке щире відчуття, що "далі так жити не можна" в усіх цих історичних точках біфуркації розбивалось о цинічну правду життя – можна, ще б пак можна!!! І ми вчергове пересвідчувались, що «революцію задумують романтики, втілюють в життя фанатики, а її плодами користуються негідники». Наразі таке саме передчуття накриває країну...
Чому так сталося? Чому нам щоразу вдавалося відійти від краю прірви тиранії та чузоземної окупації – і досі не вдалося збудувати власну ефективну державу? Яка досі замість служити власним громадянам досі залишається інструментом для купки нуворішів грабувати власний народ та інкасувати власну країну...
Одна з головних причин нашого повернення на криги своя, нашого бігу по колу – брак справжньої контреліти. Достатньо великої та організованої спільноти людей, які сповідують засадничо відмінні від влади принципи і живуть відповідно до них. В комуністичній Польщі контреліту виростили церква і "Солідарність". В Османській імперії – військо. У вішиській Франції – рух спротиву. В Україні такою контрелітою в середині століття безумовно були члени ОУН та воїни УПА. Нам може подобатися чи ні їхня візія України, але саме вони своєю енергією, жертвою й подвигом продемонстрували єдину на той час альтернативу для України.
На жаль, у нас ані церква (чи то пак церкви), ані військо, ані бізнес, ані університети, ані куби чи кільтурні тусовки не потрафили стати інкубатором української контреліти. Здавалося, Зеленський зі своїми неофітами, які ніколи не були у владі, потрафить виконати це завдання. Не сталося. Наразі це очевидно. Литвин мав рацію: "Якщо свіжий огірок покласти у діжку з солоними, він стане солоним". Огірки у владній діжці 4 роки тому ми замінили, а от розсіл вилити забули...
Якщо Вам цікаво, як роблять революційні реформи, що змінюють саму матрицю певного соціуму без рік крові, почитайте про Клюнійську реформу. Здавалося, в Х столітті занепад моралі в католицькій церкві сягнув дна: симонія, сервелізм, підпорядкування світській владі стали повсюдним явищем. Але вистачило одного святого – Одона Клюніського, що був абатом одного монастиря, аби створити цитадель для відродження християнства у Європі.
Якщо на початку XI століття налічувалось близько тридцяти клюнійських монастирів, то в першій половині XII століття — вже понад тисячу. І вже в другій половині ХІ століття клюнійці допомогли папі Григорію VII реформувати усю Католицьку церкву, приборкати вплив світської влади та відновити в серед духовенства відносну мораль...
В Україні не так бракує концепцій чи візій майбутнього розвитку, як "інкубатора контреліти" – екосистеми, здатної виростити достатню кількість лідерів, здатних не просто прийти до влади, а радикально змінити її сутність. Колись ми сподівалися, що таким інкубатором стане Моглилянка – на жаль, не сталося. Потім думали, що таким інкубатором людей нової якості – розумних, доброчесних та патріотичних водночас – стане Майдан. На жаль, не став. Потім ми сподівались, що контреліту виростить армія. Вже очевидно, що й ці сподівання марні. Окрім окремих частин, українське військо – плоть від плоті українського народу. А який нарід, така і влада.
Де ті дріжджі, що квасять все тісто? Де ті, клюнійці, які відродять Україну? Де українській Орден Цинціната, який виплекає еліту, що служитиме своєму народу, а не грабуватиме його? Де той розсадник, де виростуть огірки, які не засоляться, вкинуті у діжку зі старим владним розсолом?
Україні вкрай потрібні спільноти, навколо яких кристалізується українська альтернатива. Потрібні інкубатори контреліти. Потрібні не так візії, концепції та стратегії реформ, як команди, здатні їх продукувати та втілювати. Потрібні люди, що сплять і бачать себе на сторінках підручників історії, а не в маєтку десь у Козині...
Геннадій Друзенко - український правник, громадський активіст. Голова правління Центру конституційного моделювання. Ветеран російсько-української війни, співзасновник та керівник Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова (ПДМШ).