Чому я скептично ставлюся до ідеї розміщення миротворців

Війна триватиме до внутрішньої руйнації одного із суб’єктів конфлікту — або Росії, або України.

Я скептично ставлюся до ідеї розміщення миротворців на лінії розмежування, а також до можливості політичного врегулювання цієї війни. Війна на виснаження триває до моменту виснаження однієї зі сторін або обох одночасно. А оскільки ця війна є не лише війною на виснаження, а й екзистенційною війною, війною на знищення, принаймні з боку Росії щодо України, то такі конфлікти неможливо врегулювати політичними чи юридичними способами.

Наприклад, є п’ять регіонів України — чотири області та Крим, які де-юре, згідно з Конституцією України, є частиною нашої держави. Водночас ці ж території включені до Конституції Російської Федерації як суб’єкти її складу. Політично вирішити цей конфлікт неможливо через внутрішньополітичні та юридичні обставини. Зміна Конституції України, яка забороняє відмову від територій, є неможливою.

Таким чином, війна триватиме до внутрішньої руйнації одного із суб’єктів конфлікту — або Росії, або України. Якщо цього не станеться, то найкращий можливий варіант — це припинення вогню без укладення мирної угоди чи політичного врегулювання. Це може статися через виснаження обох сторін та їхню нездатність продовжувати активні бойові дії.

Прецеденти вже були. Типологічно наша війна може нагадувати Ірано-іракську війну 1980–86 років. Вона так само безглуздо почалася з нападу Саддама Хусейна на Іран з надією за три дні захопити території на південному заході Ірану, населені арабами. Проте війна тривала вісім років і завершилася без підписання мирного договору — просто через усвідомлення обома сторонами безглуздості продовження бойових дій.

Щоправда, у випадку Ірано-іракської війни сторони повернулися до лінії державного кордону. Але типологічно наша війна найбільше нагадує саме цей конфлікт.

Володимир Горбач, спеціально для Главреда