І давайте поясню більш конкретніше, що я маю на увазі.
В країн Заходу не було як такої економічної політики держави. А натомість економічна ситуація залежала від рішень величезної кількості різних бізнесів з різних галузей, які їх приймали у власних комерційних інтересах.
В той час, як в Китаї є державна стратегія економічного розвитку, яка відображається в пʼятирічних планах. Підозрюю, що в багатьох можуть тут виникнути асоціації з пʼятирічками в СРСР. От тільки крім самої назви, там нема нічого спільного. Бо якщо планування в СРСР полягало в намаганнях вгадати попит і під нього підлаштувати пропозицію, контролюючи при цьому ціни. То в Китаї це планування полягає у розвитку окремих галузей та спрямування в них усіх ресурсів держави.
І тут головна відмінність китайського підходу від західного. Китай не цікавлять такі комерційні показники як обʼєми інвестицій, прибутковість, окупність. Китай просто обирає галузі, які він вважає за доцільне розвивати, а потім ці галузі заливає грошима.
Розумієте різницю? В західних країнах галузі зʼявляються, якщо бізнес самостійно захоче інвестувати кошти в цей напрям і лише у разі якщо він досягне успіху в результаті важкої конкурентної боротьби.
В Китаї зовсім по іншому. Галузі зʼявляються по бажанню уряду.
Проблема лише в тому, що такі китайські методи заливання грошей у певні галузі не відповідають правилам чесної конкуренції. Бо так китайські компанії отримують нечесну фінансову перевагу і можуть лише за рахунок демпінгування цін знищувати своїх конкурентів. І саме тому такі методи державної підтримки заборонені Світовою організацією торгівлі. От тільки Китай настільки велика та впливова країна, що їм плювати хотілось на всі ці заборони.
І саме так Китай завойовував світ.
Павло Вернівський - економіст, аналітик. Експерт Інституту ім. Олександра Поля. Спеціалізується на макроекономіці, історії економіки.