Політолог Вадим Денисенко вважає, що напередодні нової тристоронньої зустрічі Україна – США – Росія Києву варто переглянути сам підхід до переговорів, бо замість стратегії в нас домінує реактивна емоційна тактика. Автор пояснює, чим українська переговорна модель відрізняється від російської, чому держава досі не сформулювала політичних цілей війни і навіщо міняти керівника переговорної групи. Публікуємо його роздуми.
Що варто змінити в підготовці до нових переговорів
Напередодні чергової тристоронньої зустрічі Україна – Росія – США нам, напевне, варто подумати над зміною підходів до стратегії переговорів. Бо зараз усе виглядає так, що ми живемо в суцільній тактиці.
Чи можна робити зовнішню політику без МЗС?
Перше, з чого потрібно почати, так це з того, що переговорний процес був і залишається більш тактико-емоційним, ніж стратегічно-логічним. Це, між іншим, не можна оцінювати в категоріях «погано» або «добре». Тут немає, на щастя, принципу «або-або». І не в останню чергу тому, що проти нас грають багато в чому саме в таку саму гру. Проте, як мінімум, з трьома великими відмінностями.
Перша відмінність між нами і росіянами не стільки в логіці чи стратегії, скільки в тому, що в нас при прийнятті рішень спираються на емоції суспільства (суспільну думку), а в Росії - на думку однієї людини.
Друга кардинальна відмінність: у Росії важливу роль відіграють інституції (МЗС та ГУ ГШ, перш за все). У нас інституції відіграють другорядну роль. А це, своєю чергою, робить нашу політику менш системною і аналітичною. Взагалі аналітика як така - це ахіллесова п’ята України.
І нарешті, третя відмінність, яка випливає з перших двох: «кут зору», під яким усе розглядається. Росія, попри багато нюансів, дивиться на глобус світу, щоправда, зіниця в них дуже затуманена минулою величчю. Вони ніяк не можуть вирватися за межі вже давно неіснуючого другого полюса світу. У нас інша крайність: ми дивимося на світ крізь глобус України, де фокусуємося на «консенсусі Заходу початку війни». І це при тому, що цей консенсус тріщить по швах. Але факт залишається фактом: росіяни хочуть повернутися до Ялти-1945. Ми хочемо повернутися до лютого 2022-го.
Чи можна продовжувати війну, не визначивши політичні цілі війни?
Для того, щоб говорити про нинішні переговори та їхні політичні цілі, потрібно трохи заглибитися в не таку вже й давню історію. Я спробую просто хронологічно зібрати факти, які, як на мене, відобразять еволюційний процес наших переговорів.
Відразу хочу наголосити: головною магістральною ідеєю нашого спротиву було збереження держави. Але разом з цим у нас з’явилися інші цілі цієї війни. У 2022 році був заданий вектор на наступні роки: Росія ось-ось розпадеться на Х частин, і саме це унеможливить напад Росії в майбутньому. Далі ця ідеологема еволюціонувала в «ціль війни - розвал Російської Федерації». Ніхто не задавався питанням, наскільки це реалістично, особливо з огляду на те, що розвалу РФ, крім нас, країн Балтії і, можливо, Польщі, ніхто не бажав.
Про розвал Росії як нашу ціль плюс-мінус перестали говорити в 2025 році (під це, між іншим, саме в цей час перестали масово давати гранти). Натомість нової політичної цілі не з’явилося. Замість неї почали активно вживати термін «справедливий мир». При цьому, що таке «справедливий мир», не розуміє і не розумів ніхто. Це, знову-таки, не можна розглядати в чорно-білих тонах. Росіяни п’ять років працюють у режимі «всі цілі будуть досягнуті». Але, як я говорив раніше, вони орієнтуються, як мінімум поки, на думку однієї людини.
У другій половині 2026 року відбувається болісна зміна наративу: у «справедливий мир» уже ніхто не вірить. Тепер ми перейшли до етапу «головне - не принизлива капітуляція, до якої нас змушують США».
Простіше кажучи, ми перейшли від позитивної та відносно позитивної повістки дня до нейтрально-негативної. І в цей момент у нас великий брак державної комунікації.
Чи можна жити без визначених політичних цілей війни? Життя показує, що можна. Але кількість внутрішніх і зовнішніх «бомбардувань» системи в момент нейтрально-негативної повістки дня зростає в арифметичній прогресії. І тому, наприклад, Борщагівка перетворюється з локального на загальнонаціональний конфлікт.
Чи потрібно комунікувати із суспільством переговорні цілі?
Перші три з половиною роки війни наша ключова переговорна ціль зводилася до формули «єдина гарантія безпеки - вступ до НАТО». Тільки лінивий західний лідер не говорив нам прямим текстом: «До НАТО ви не вступите». Але ми продовжували про це говорити до 2025 року. Потім ми почали шукати нові цілі, і на сьогодні вони, схоже, не проартикульовані. Тиждень тому президент розповів журналістам, що американці нам нібито пропонують вступ до НАТО в обмін на вихід з Донбасу. Можна навіть не сумніватися, що цей варіант не буде сприйнятий росіянами. Але, схоже, ми чомусь у цю історію починаємо грати. І це все помножено на спроби повернути консенсус-2022.
І тут ми підходимо до важливого питання: чи є якісь інституції, які всерйоз опрацьовують усі ці речі й пропонують хоч якісь сценарії, крім реактивного реагування? Наскільки я розумію, МЗС виключено з цього процесу, РНБО також, думки більшості експертів узагалі не беруться до уваги. І тоді виникає питання: а на основі чого ухвалюють ті чи інші переговорні рішення? Питання залишу відкритим, бо я не маю на нього жодної відповіді.
Чи варто змінювати переговорну групу?
Наша переговорна група в теорії мала б бути хоч частково дзеркальною до російської. Але на двох заступників міністра закордонних справ РФ немає жодного представника МЗС України. На представника ФСБ, здається, немає представника СБУ.
Але все ж у цьому контексті головні питання виникають тоді, коли ми обговорюємо керівників переговорних груп: спочатку Єрмака, а тепер Умєрова. І головні питання стосуються навіть не компетентності чи фаховості (до цього, зрештою, можна по-різному ставитися). Як на мене, чи не головне питання, яке ставиться до Умєрова, - це те, наскільки він є гравцем, який може продукувати якісь ідеї та відстоювати їх. Особливо зважаючи на брак фахової експертної підготовки багатьох рішень і моделювання процесів.
Чи варто переформатовувати керівництво нашої переговорної групи? Мені здається, що так. Але не лише персонально, а й інституційно, посиливши підготовку вироблення рішень і обов’язкове залучення самих переговорників до цього процесу. Бо без поєднання цих речей сама по собі зміна головного переговорника та його помічників мало що змінить.
У переговорній групі є фаховий дипломат з величезним досвідом Кислиця та керівник Офісу президента Буданов (усі обміни полоненими йшли саме через нього). Під час мінського процесу був запрошений Кучма, і цей нестандартний хід був вдалим. Я не кажу, що треба запросити зараз Кучму, але можна знайти політика-важковаговика у відставці, який міг би по-іншому підійти до переговорів. Я навмисне не пишу прізвищ таких політиків, адже немає такого прізвища, до якого б одразу не з’явилося претензій через те, що сто років тому він (вона) не так на когось подивився (подивилася). Але повторюся: нам потрібно змінити керівника переговорної групи і разом з ним змінити логіку підготовки до переговорного процесу, вийшовши за межі тих лекал, які ми не змінюємо з 2022 року.
І наостанок хочу наголосити ще раз: ключова наша проблема полягає в тому, що в нас немає системи. Є перш за все реактивна емоційна тактика. І без зміни керівника переговорної групи та зміни підходів до самих переговорів буде дуже складно відповідати на нові виклики, пов’язані з ускладненням стосунків з Вашингтоном та невизначеністю Брюсселя.
На жаль, українці мають схильність жити у двох крайнощах - «зрада» і «перемога», які часто залежать не від реальних речей, а від суспільних настроїв. Але навіть зрада і перемога мають багато сірих відтінків, які суспільна думка ніде у світі не розрізняє.
Денисенко Вадим Ігорович (нар. 7 квітня 1974, Київ) – журналіст, керівник аналітичного центру Ділова Столиця, народний депутат України VIII скликання. У 1997 закінчив Київський університет імені Т.Шевченка, спеціалізація «Українська мова і література», в 1998 – факультет гуманітарних наук Києво-Могилянської академії.
Доктор історичних наук (дисертація про створення авторитарного режиму Віктора Януковича, співзасновник Еспресо TV, співавтор книги про наріжні закони функціонування політики "політики не брешуть"), пише Вікіпедія.
Виконавчий директор Українського інституту майбутнього (2020-2023).
З вересня 2023 і дотепер – радник керівника Української добровольчої армії (УДА) Дмитра Яроша з інформаційних питань.