Українці не винні в тому, що вирішили не бути росіянами.
Перше, що впало в око, коли я опинився у відрядженні за кордоном під час повномасштабного вторгнення - буденність.
Всі живуть своїм життям, сміються, плачуть, засмагають, купують тисячі бентлі, продають тисячі бентлі і так далі. Споживають дійсність, в межаж статистичної похибки самі вирішують жити чи загинути, ледащими ковтками природнім шляхом хапають повітря далеких від кордонів з росією країн.
Чи винні французи або австрійці в тому, що живуть таке життя? Ні. Чи заслужили вони таке життя? Ні. Щедрий історичний спадок і географічне положення.
Авжеж, і попри все це, ми можемо робити вигляд, що в Італії не було Берлусконі, у Франції - Саркозі, у Німеччині - Шрьодера, а в США позавчора - Трампа. І що всі ці успішні люди - свідомі нації, які не може посадити на ланцюг замість себе кдбешний собака.
Попри те, що всі ці люди і суспільства вже на зовсім іншому щаблі розвитку, який, авжеж, стосується не лише сортування сміття, а й суспільного контролю та самоконтролю, росія за останні тридцять років досягла таких захмарних результатів «на виїзді», що мій шкільний товариш айтішник з Брюсселя на початку вторгнення дзвонив мені і запитував чи правда ці всі наративи раші тудей?
Ніхто з пересічних громадян цих країн навіть гадки не має як глибоко і поряд може бути росія, допоки цього не захоче росія. А ще не знають звідки і досі їдуть деталі до російських ракет, що то за північний потік-2 і хто, чому та навіщо його дозволив побудувати.
Моторошний звук повітряної тривоги вмикають в клубах для запалювання настрою, а родини кремлівської раті вже повертаються до звичного життя в Женеві та Лондоні після вимушеної паузи через «геополітичне напруження» (як публічно називали повномасштабне вторгнення росії їх годувальники - кінцеві бенефіціари диктатури).
Ще декілька років тому російські спецслужби на власний розсуд наносили «новічок» у Великобританії, а ми з вами дивились у прямому ефірі за штурмом Капітолія, інспірованим росією у самому серці демократичного світу - Вашингтоні.
І це ми свідомо не торкаємось того як загинув Чорновол, хто намагався вбити Ющенка, коли країна виборола шанс зробити крок у світ, хто вирішив посіяти медведчука на тій самій грядці, звідки ті самі українці вирвали януковича. Радянські часи перед тим тотального знищення тих волелюбних, яких сьогодні через дурість або з навмисною метою називають винними.
Розмова про те - якби українці не дозволили розпиляти потенціал країни на яхти та чартери, а створили леопарди, атакамси та Ф-16 має місце. Але чи замислювався над цим той самий автор ще 5 чи 9, а тим паче - 15 років тому?
Хребет країни й гадки не мав, що таке Європа і НАТО, споживаючи те саме «поле чудес» та програму «время» на сніданок, обід та вечерю. І шансів мати уявлення - існувало не надто багато.
У квітні минулого року ми розмовляли з моєю доброю знайомою, яка займається евакуацією літніх людей, які не можуть ходити.
Ми стояли в центрі Дніпра в той самий час, коли один мій університетський товариш написав з проханням зробити репост збору на мавік, а інший фейсбук-товариш, якого я ніколи не бачив, а він ніколи не бачив мене, набрав мене хвилин за 5 після репосту і запитав реквізити НП для того щоб протягом години безкоштовно відправити дрон у Слов‘янськ.
Ми розмовляли про те як всі ці люди, які наче мурахи, на власних плечах тягнуть країну вперед, заслужили такої долі.
росія десятиліттями цілком планомірно і дорого вела до того що нас нема. Нема культурно та духовно. Не існує територіально. Історично. А коли зрозуміла що прорахувалася лише в одному і найголовнішому - в українцях, вирішила знищити фізично. Бо українці виявились такими, що тільки і лише фізичне знищення може їх зупинити. Може зупинити Україну. Україну, час розквіту якої настав.
Хто винен - зрозуміло. росія. А от що робити з тим що є - це питання саме для таких широких дискусій, на яку, на жаль, ми вимушені витрачати час наразі. Не на інфантильні роздуми про те, що у завтра винне вчора. Кравук, Клінтон, Кондоліза Райс чи Кофі Аннан. І навіть не про те, що чекає на тих хто виживе у майбутньому.
Мова про сьогодні. Бо за сьогодні (якби комусь не хотілось) несемо відповідальність саме ми. Всі.
Михайло Ткач - журналіст-розслідувач, кореспондент видання «Українська правда». Народився у 1988 році у Дніпропетровську. Здобув освіту журналіста у Дніпропетровському національному університеті імені О. Гончара. Працював у програмі «Гроші» (1+1). У 2016-2021 - журналіст програми «Схеми» української редакції Радіо Свобода. Відомий розслідуваннями, зокрема і щодо перших осіб держави. Під час повномасштабної війни випустив ряд розслідувань щодо осіб, які виїхали з України і ведуть розкішний спосіб життя.