Те, що ми спостерігаємо, є підтвердженням того, що на Заході нарешті перейшли власну "червону лінію", яка їх стримувала останні два роки.
Так, США в особі президента Байдена ще продовжують боятися і шукати виправдання, чому не можна, але Європа, яка ближча до цього звіра, зробила вибір. Невеликі країни типу Данії, Нідерландів та північних країн просто демонструють дива зовнішньополітичної активності і сміливості. Я вже не кажу про Францію, яка зараз відіграє унікальну роль і стає прикладом політичного лідерства. Думаю, такого самого ми маємо очікувати і від Німеччини, хоча тут є певні моменти. Але за обсягами допомоги Німеччина зараз вийшла в лідери і допомагає Україні всім, чим може. І інформація про те, що німці дадуть черговий Patriot, є тому підтвердженням.
Тому думаю, що злам відбувся. Рішення саміту G7, зокрема, про використання російських грошей є підтвердженням того, що нарешті на Заході стали реалістично дивитися на те, що таке Росія, і зрозуміли, що з нею не можна домовитися. А Путін цьому активно допомагає: останній божевільний "план миру" просто підтвердив неадекватність російського диктатора. А, відтак, зрозуміло, що треба щось із цим робити.
Тому думаю, на Заході зараз підуть далі. Це не означає, що на Заході хочуть розвалу Росії і хочуть, щоб замість однієї РФ виникло 15 нових постросійських держав. На жаль, це не так. Але хіба у 1991 році історія послухалася американського президента чи британську прем’єрку, які так само не хотіли розпаду СРСР? Просто є об’єктивні речі, про які ми з вами щойно говорили, і які підточують зсередини цю доволі трухляву конструкцію.
Згадайте Пригожина: ще 200 км – і він був би в Москві. Тобто тоді якесь диво утримало гнилий режим Путіна від падіння. Путін уже тікав. Що цікаво, військові сиділи і просто спостерігали, зовсім не виступаючи на підтримку свого диктатора. А деякі люди розмахували прапорцями і підтримували Пригожина.
Тому дуже багато речей свідчать про те, що режим гнилий і впаде.
Поки що для західних партнерів це найгірший варіант, тому що вони не знають, що далі робити. Моя відповідь проста: сідати думати, формулювати свою політику, писати сценарії, розуміти, з ким треба вже зараз починати працювати всередині Росії, тощо.
Володимир Огризко – український дипломат, міністр закордонних справ України з грудня 2007 до березня 2009, надзвичайний і повноважний посол України (1996).
У Міністерстві закордонних справ (спочатку УРСР, потім – незалежної України) – з 1978 року. Перша посада Огризка у зовнішньополітичному відомстві - аташе відділу печатки, яку він отримав відразу після закінчення Київського державного університету ім.Т.Шевченка .
1992 року Огризку присвоєно ранг надзвичайного та повноважного посла України. З 1992 по 1996 р. він служив радником, радником-посланником посольств України у ФРН та Австрії. Наступні три роки керував Управлінням зовнішньої політики, головним управлінням із питань зовнішньополітичної діяльності Адміністрації президента України.
У 1999-2004 роках - надзвичайний та повноважний посол України в Республіці Австрія та постійний представник України при міжнародних організаціях у Відні. Ще рік – посол з особливих доручень МЗС України. З лютого 2005-го – перший заступник міністра закордонних справ Бориса Тарасюка.
18 грудня 2007-го призначений на посаду міністра закордонних справ України у коаліційному уряді Юлії Тимошенко. 3 березня 2009 року звільнено Верховною Радою з ініціативи Кабміну.
17 березня 2009-го призначений президентом Ющенком на посаду першого заступника секретаря Ради національної безпеки і оборони України Раїси Богатирьової. Залишив посаду разом із звільненням з посади Ющенка в лютому 2010 року.
У вересні 2010 року Огризко вступив до партії Наша Україна. У липні 2012 року він склав повноваження члена президії та заступника голови політради партії та припинив своє членство у ній.
З вересня 2014 року дипломат керує аналітико-інформаційним Центром досліджень Росії. Пише статті для таких ЗМІ, як «Новое время», «Українська правда».
З 2022 року проректор з міжнародної діяльності в Київському університеті імені Бориса Грінченка.
Володимир Огризко, спеціально для Главреда