Чуковський писав у своєму щоденнику 1969 року в лікарні:
"Ганьба і жах. Виявився сусід, який обожнює телевізор. З-за стіни чути невгамовний гавкіт. Припиниться він тільки о 12 годині. Якби мені хоч натякнули, що можливе сусідство з таким дикуном, я вважав за краще б померти у себе на дивані. (...) Тут мені особливо ясно стало, що начальство за допомогою радіо, теле і газет поширює серед мільйонів разухабістие мерзенні пісні - щоб населення не знало ні Ахматової, ні Блоку, ні Мандельштама".
Російська демократична інтелігенція щиро вважала, що це влада приховує від народу Ахматову і Мандельштама, правду про сталінські репресії, про радянське рабство і відсталість. Але якщо настане свобода, люди дружно потягнуться до високого.
І ось прийшла вона, довгоочікувана свобода, читай-не хочу, хоч Ахматову з Мандельштамом, хоч "Архіпелаг Гулаг" з "Окаянними днями". Усе заборонене стало дозволеним, людям відкрилася правда. Однак після караткострокового вприску інтересу (заборонений плід - солодкий), вона виявилася населенню не потрібна.
У вільні 90-ті тиражі книг катастрофічно впали. Народ Пастернака з базару не поніс. Запити народних мас виявилися іншими: "Якщо б було море пива, я б дельфіном став гарним", "Ксюша, Ксюша, Ксюша - спідничка з плюшу", "Рожеві троянди Свєтці Соколовій" і т.п.
Радянська інтелігенція багато років мріяла облагодіяти народ умовним Пастернаком (освітою і правами). І ось настала свобода, але затребуваним виявився не Пастернак, а тотальна, хімічно чиста вульгарність.
Культура, освіта, права людини в Росії виявилися для більшості порожнім звуком, а головними цінностями стали бабки за всяку ціну. Зокрема і для самої інтелігенції, яка швидко продалася різним олігархам, і стала їсти з одного корита з колишніми гебістами і кримінальниками.
Затребуваними виявилися не Пастернак з Ахматовою, а невгамовне гавкання телевізора. За Єльцина брехали і гавкали, хто на що здатен. А за Путіна гавкіт і брехня були монополізовані фашистською державою і поставлені на службу перманентній війні. Більшість населення навіть не помітила, як була "загнана сукнею в старий хлів" (з віршів ще З. Гіппіус, через сто років історія повторилася).
Можливо, досить уже намагатися рятувати народ від самого себе, марити черговою "прекрасною Росією майбутнього", де шляхетні громадяни масово потягнуться до свободи і культури? Якось мене ці утопії більше не надихають.
Ігор Віленович Ейдман (25 вересня 1968, Горький) - російський соціолог, один із найбільш публікованих дослідників путінізму як соціальної та політичної системи.
З 1995-го по 2002-й рік очолював піар-агентство "Центр соціальних інновацій". Ігор Ейдман є автором антиолігархічної кампанії Бориса Нємцова.
З 2002-го до 2005-го року Ігор Ейдман працював одночасно в центрі політконсалтингу "Ніколло М" і Всеросійському центрі вивчення громадської думки (він же ВЦВГД).
У 2010-му році виступив одним із підписантів опозиційного листа "Путін повинен піти".
У 2011-му році переїхав до Німеччини.
Ігор Ейдман у 2014-му році випустив книгу "Нова національна ідея Путіна". У 2016-му році була видана його книга "Система Путіна: Куди йде нова Російська імперія?"
Ігор Ейдман - автор численних публікацій і статей, активно пише на своїх сторінках у соцмережах. У своїх матеріалах він докладно розбирає сучасну російську політику, виступає проти війни в Україні, нещадно висміює Путіна, "духовні скрєпи" і "русский мир".