Минув один рік і сімдесят п'ять днів війни. Ситуація на фронті залишається незмінною. І тільки в Бахмуті щодня що-небудь, та відбувається.
Сьогодні прессекретар ЗСУ на сході України Сергій Череватий підтвердив вчорашню заяву Пригожина про те, що регулярні частини МО РФ втекли з-під Бахмута, небезпечно оголивши фронт. Пригожин також підкреслив, що тільки завдяки оперативним діям ПВК "Вагнер" (яка несподіванка, правда?) прорив був швидко локалізований.
Череватий, щоправда, нічого про героїчні зусилля вагнерівців не розповідав, але про втечу 72-ої окремої мотострілецької бригади МО РФ - повідомив. З його виступу ми також дізналися про те, що успішну операцію проти росіян провела 3-тя окрема штурмова бригада у складі тактичної групи «Азов» ЗСУ.
І що дві роти 72-ої бригади МО РФ зазнали серйозних втрат. І тому ця російська бригада була відведена в тил. Сталося це на південному заході від Бахмута, на півдорозі від Бахмута до Часового Яру.
Ще раз для особливо обдарованих: Череватий особливо підкреслив, що горезвісний «снарядний голод» під Бахмутом - плід запаленої уяви Пригожина. Жодних змін в інтенсивності російського артилерійського вогню в Бахмуті та його околицях українці не помічають.
Залишимо на совісті Пригожина ці "страшні" казки. Він хлопець недурний і якщо і наганяє остраху на легковірних росіян, отже, це йому для чогось потрібно. А нам не дано розгадати цей ребус. Ми лише бачимо платонівські тіні від свічки на стіні.
По суті, яка різниця? Чим більше вони один одному брешуть і чим більше вони крадуть, тим швидше вони, нарешті, програють цю війну, змотають вудки і в Україну прийде довгоочікуваний мир.
Сьогодні річниця смерті мого товариша і співавтора Ігоря Свинаренка. Він був відомим журналістом і великим письменником. Він був моїм учителем (якщо в письменництві взагалі можуть бути вчителі).
І він був справжнім українцем. Завжди пишався цим, ніколи не зраджував своєму фрикативному «г» і охоче переходив на блискучу українську мову, коли я (з хуліганських спонукань) намагався говорити з ним напівзабутим кубанським суржиком, яким я жваво говорив у далекому дитинстві.
Альфред Рейнгольдович Кох (28 лютого 1961, Алтай, Східноказахстанська область) — колишній російський державний діяч. У 1990-х роках був головою Держкоммайна Росії та заступником голови уряду Російської Федерації, з 2014 року проживає у Німеччині.Підтримав Україну та розкритикував дії Володимира Путіна за російського вторгнення в Україну, пише Вікіпедія.
Він довго, цілих чотирнадцять років, боровся з важкою формою раку. І боровся б ще, але ця війна підкосила його. Вона забрала його останні сили і він помер. Помер у Москві, в столиці тієї держави, яка напала на його батьківщину. Він був мужньою людиною. Ніколи не скаржився. Але всьому є межа. Він до неї дійшов. І помер. Не доживши трьох місяців до шістдесяти п'яти років.
Як не крути, а він теж став жертвою цієї війни. І скільки таких невидимих жертв було принесено на вівтар цієї війни - ніхто так ніколи і не дізнається. Скільки інфарктів, інсультів, загострень старих хвороб звели людей в могилу за цей рік і два місяці? Це невідомо…
Напевно, в'їдлива статистика може вичленувати ці смерті із загальної купи смертей і показати нам, скільки людей звів у могилу Путін тільки для того, щоб самому в ній не опинитися. Але і без статистики зрозуміло, що таких смертей - тисячі. І вони йдуть плюсом до прямих військових втрат. І вони і є ті самі «collateral damage» (супутні втрати) поряд із загиблими під бомбардуваннями мирними жителями.
Але що стосується мене, то мені достатньо одного Ігорька, щоб пред'явити його Путіну. Ось дивись, упирю: ти довів людину до смерті. Не думай, що ти просто рухаєш солдатиків на підлозі. Ти вбиваєш живих людей. Людей, які були кращими за тебе. Кориснішими, розумнішими і добрішими. І ти повинен за це відповісти.
Для мене найкращим пам'ятником усім загиблим у цій війні буде перемога і суд над Путіним і його бандою. І це обов'язково станеться. Адже наша справа праведна. Ворог буде розбитий. Перемога буде за нами.
Слава Україні!