Тоді письменник був не письменник, якщо у нього не було Сталінської премії (бажано 1 ступеню), а артист без звання народного артиста взагалі був ніхто. Колишні радянські люди досі згадують як про травму те, що Владіміру Висоцькому не дали й заслуженого артиста і з гордістю пригадують, що Алла Пугачова стала останньою народною артисткою СРСР. Хоча яке це має значення, якщо замислитись? Але в сучасній Росії досі має. Вони своїх ветеранів сцени гордо величають народними артистами Радянського Союзу, в той час як ми згадуємо тільки про українські звання. А у інших країнах ніхто й не памʼятає, що Раймунд Паулс був народним артистом СРСР чи Латвійської РСР. І що Карел Готт був народним артистом ЧССР.
Бо не совок.
У інших країнах завжди було інакше. У Норвегії немає вулиць Гамсуна чи памʼятників великому письменнику, бо він, на жаль, зрадив Батьківщину. Але його читають, вивчають, екранізують. Бо без нього важко уявити собі норвезьку культуру.
Як важко собі уявити російську культуру без Булгакова чи Ахматової. І ніхто не забороняє тим громадянам України, які вважають себе частиною «русского міра», читати й перечитувати «Майстра і Маргариту» або повторювати рядки про «великое русское слово». Але я рішуче не розумію, чому Україна має вшановувати меморіалами людей, які обрали для своєї творчої реалізації культуру російську - а до цивілізації країни, де вони народилися, ставилися зневажливо або байдуже?
Так, я розумію що всі ці і інші постаті допомагають підживлювати міфи про «русскій Кієв» чи «русскую Одессу» - але в часи, коли російські ракети можуть поставити крапку в історії цих та інших українських міст, прийшов час руйнування міфів. Я розумію росіян - від путіністів до Латиніної чи Шендеровича - які все одно бажають, щоб Україна в будь-якому варіанті залишалася російською культурною провінцією, але українцям в ці часи це до чого?
Якщо вже зовсім спростити ситуацію й звернутися до вас словами іншого видатного російського поета, Йосіфа Бродського: так все ж таки що ви волієте чути перед смертю, «строчкі із Александра» чи «брехню Тараса»? І якщо вам так важливі строчкі Александра, романи Міхаїла і вірші Анни, заради чого ви страждаєте у бомбосховищах, мучаєте себе і дітей, не досипаєте , не знаєте, що у вас буде в майбутньому? Адже поруч з вами ціла країна, у кожній бібліотеці якої є романи Міхаїла, є Патрікі, під час прогулянки по яким так приємно згадувати Берліоза, є меморіальна квартира Анни Андріївни в Пітері, є «великое русское слово» і немає війни.
Це ж шизофренія якась, вибачте. Може, це не розуміє Латиніна, але ви зрозумійте: не можна бути напіввагітною. Час, коли тут була напівросія, минув. Тепер тут буде або Україна - якщо ми відібʼємося. Або Росія - якщо ні. І в захопленій Росією Україні нічого українського вже не буде. Від слова зовсім.
А чи будуть в Україні, яка відібʼється, читати Булгакова чи Ахматову? З роками будуть - але в українському перекладі і з усвідомленням контексту. Але памʼятників діячам російської культури в Україні більше не зʼявиться - і кожна притомна людина прекрасно розуміє чому.
Віталій Портников - український публіцист, письменник і журналіст. Оглядач Радіо Свобода та постійний автор аналітичних статей в українських виданнях на політичну і історичну тематику. Член Українського ПЕН. Веде популярний україномовний відеоблог на YouTube.