Стратегія на цю війну - протриматись ще один день

Чотири роки постійних гойдалок власних станів.

Є дні, коли робота кипить: запускаєш міни, наприклад. Вуха глохнуть, спина болить невпинно, та є легке задоволення від точних влучань і того, що нас не виявили.

Є дні, коли працюють по твоїй позиції і подумки втішаєшся: от зараз війна закінчиться, давай без прелюдій — прямісінько в мене, і все це нарешті скінчиться. А потім чуєш розрив поруч і розчаровуєшся.

Є дні, коли побратими насміялись і хроплять поруч, і я думаю: нам пощастить, нас омине, більше нікого не втратимо.

Є дні, коли дзвониш матерям побратимів, сказати найгірше. Вони не плачуть — ні. Передати цей звук неможливо. Вони виють, начебто їм проткнули живіт. Згадую стогін — і знову виступають сльози.

Є дні, коли думаю, що я на своєму місці, що роблю щось не позбавлене сенсу, що це вартує мого здоров’я, розгойданої психіки, розірвання соціальних і близьких зв’язків, вартує півтори тисячі днів мого життя й більше.

Є дні, коли відчуваю люту несправедливість, що влада та суспільство злились у мовчазній згоді, що ті, хто воює роками, мають бути тут безстроково, без натяку на заміну, з постійним ускладненням бойових дій, що ніяк не позначається навіть на найменшому — грошовому забезпеченні.

Не пам’ятаю дня, щоб я прокинувся і зрадів, що я тут. Не було такого.

Кожне прокидання — це розчарування, що я досі тут.

Кожного дня я кажу собі: «Я більше не можу». І думка про те, що багатьом гірше — якщо бути чесними — в діалозі з собою ніяк не полегшує твій стан.

Але кожного дня я п’ю каву, ібупрофен і думаю: протримаюсь ще цей день, покращу ось це, вплину ось на це. Ще один день, а далі буде видно.

Думаю, так і виглядає наша стратегія на цю війну: протриматись ще один день, і ще один, і ще.

Джерело