Поки увага міжнародної спільноти прикута до дипломатичних маневрів навколо завершення війни, Кремль закладає юридичний фундамент для нових хвиль агресії проти України. Військово-політичний аналітик, співзасновник громадської ініціативи "Права справа" Дмитро Снєгирьов наголошує: спроба Москви легалізувати застосування армії за кордоном — це прямий підрив української суб’єктності та підготовка до багаторічного протистояння. У своїй колонці експерт пояснює, як довільне трактування поняття «російськомовні» дозволяє РФ маніпулювати приводами для вторгнення, і чому успіх України на полі бою є єдиним фактором, що стримує відкриття «другого фронту» в Європі. Докладніше про наслідки для України — у матеріалі.
Ухвалення Державною думою Російської Федерації у першому читанні закону про можливість застосування російської армії за межами країни не є випадковим кроком і збігається у часі з активізацією дипломатичних процесів. Зокрема, варто звернути увагу на перебування у США Кирила Дмитрієва, спецпредставника російського диктатора, де обговорюється питання завершення війни проти України. У цьому контексті законопроєкт слід розглядати не як остаточно ухвалене рішення, а як елемент підвищення ставок з боку Російської Федерації — інструмент військово-політичного та інформаційного тиску.
Передусім цей крок спрямований на Сполучені Штати та їхніх союзників. Росія таким чином демонструє готовність до подальших сценаріїв ескалації і фактично заявляє про своє «право» на превентивне застосування збройних сил для захисту власних громадян або російськомовного населення за кордоном. У результаті формується концепція, за якою зоною військово-політичних інтересів Росії оголошуються країни пострадянського простору.
Відповідно, до потенційної зони застосування збройних сил країни-окупанта насамперед потрапляють країни Балтії, які одночасно є членами НАТО. Це означає, що йдеться не лише про тиск на окремі держави, а й про створення виклику для всього Альянсу. У цьому контексті особливу увагу привертає сценарій так званого Сувалкського коридору — гіпотетичного сухопутного маршруту, який міг би з’єднати територію Білорусі з російським ексклавом — Калінінградською областю. Такий коридор мав би проходити територією Польщі та країн Балтії.
Додатковим сигналом і невипадковим збігом є заява міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова про те, що завершення війни проти України можливе лише з урахуванням «гарантій безпеки» для Росії. У цьому сенсі розгляд законопроєкту в першому читанні є продовженням цієї риторики: Росія намагається нав’язати власне бачення безпекової архітектури, зокрема щодо нерозширення НАТО, а також закріпити за собою можливість превентивних дій, включно з ударами по території потенційних противників.
На практичному рівні це супроводжується ескалацією напруженості в прикордонних регіонах. Зокрема в Естонії активізується інформаційна кампанія щодо можливих сценаріїв у прикордонних містах, таких як Нарва, де обговорюються варіанти дестабілізації або навіть окупації. Паралельно Росія посилює військову інфраструктуру на кордоні з Фінляндією, що також створює небезпечні сценарії для ескалації.
Окремо варто згадати і Балтійський регіон загалом. Лунали заяви про потенційні претензії РФ на острів Готланд, який має стратегічне значення для контролю над судноплавством. Таким чином, Тобто потенційно можна говорити про те, що в зоні можливого застосування армії держави-агресора в першу чергу опиняються країни Балтії, а також Фінляндія, Швеція та інші держави регіону. Водночас не виключається і політичний сигнал країнам пострадянського простору, насамперед Молдові.
Також не можна виключати і Білорусь — особливо на тлі останніх подій, пов’язаних із її поступовим зближенням зі Сполученими Штатами. Аналогічна ситуація стосується і Казахстану, який Російська Федерація дедалі частіше розглядає як недружню державу.
Підсумовуючи, цей закон має на меті окреслити так звані «червоні лінії» — зони військово-політичного впливу Росії. Його дія фактично поширюється як на країни колишнього Радянського Союзу, так і на держави НАТО, які межують із Російською Федерацією.
Якщо говорити про один із ключових аспектів, на якому зараз акцентують медіа, — це можливість застосування армії для «захисту» росіян у разі їхнього арешту за кордоном. Насправді цей пункт може трактуватися значно ширше. Йдеться не лише про звичайних громадян, а й про осіб, які можуть бути залучені до діяльності в інтересах Росії.
Наприклад, у контексті нинішніх відносин з Азербайджаном затримання громадян Російської Федерації у відповідь на дії російської сторони щодо громадян Азербайджану може бути використане як привід для подальшого тиску. Причому такі ситуації можуть стати інструментом для зменшення впливу інших гравців у регіоні, передусім Сполучених Штатів у Закавказзі, яке Росія традиційно вважає зоною своїх виключних інтересів. Мова про так званий коридор Трампа – ті угоди, які підписані між Вірменією, Азербайджаном і США, спрямовані на створення маршрутів в обхід російської території. Подібні ініціативи також можуть розглядатися Росією як загроза її впливу, а отже — як додатковий привід для політичного чи навіть силового тиску. Таким чином, цей закон виступає ще одним сигналом як для Вірменії, так і для Азербайджану.
Що стосується реакції Заходу, то вона вже частково проявляється. У країнах Балтії триває підготовка до військових навчань, а також відбувається передислокація додаткових підрозділів країн НАТО, зокрема до Естонії. Йдеться і про посилення військової інфраструктури, зокрема в районі Нарви.
Крім того, спостерігається активізація військово-морських сил НАТО в Балтійському регіоні. До цього процесу залучені як країни Балтії, так і Швеція. Також фіксуються дії щодо обмеження діяльності так званого «тіньового флоту» Росії, зокрема затримання відповідних суден. У ширшому контексті посилення військової присутності НАТО в цьому регіоні має системний характер. Ще у 2015 році тодішній командувач силами НАТО в Європі Бен Ходжес заявляв про високу ймовірність реалізації сценарію Сувалкського коридору, називаючи його «ахіллесовою п’ятою» Альянсу. Відтоді вживалися заходи для недопущення такого розвитку подій, зокрема шляхом зміцнення оборонних позицій у Польщі та країнах Балтії.
Щодо України, цей закон створює додаткові ризики. Фактично йдеться про підрив основ державності, оскільки поняття «російськомовного населення» або «громадян Росії» є доволі умовним і може трактуватися Росією довільно. Якщо раніше анексія Криму та окупації східних областей пояснювалися «захистом» російськомовних, то тепер формується юридична база для подібних дій у майбутньому.
Що ж стосується практичного застосування цього закону, то робити точні прогнози складно. Наразі основні ресурси Російської Федерації зосереджені у війні проти України. Її можливості для ведення активних бойових дій проти інших країн є обмеженими — як з огляду на людські, так і на технічні та фінансові ресурси.Відкриття другого фронту створило б серйозні проблеми для Росії. Тому подальший розвиток подій значною мірою залежатиме від ситуації в Україні та перебігу війни на її території.
Дмитро Снєгирьов, військово-політичний аналітик, співзасновник громадської ініціативи "Права справа", спеціально для Главреду
Дмитро Снєгирьов (11 жовтня 1971, Луганськ) – експерт з військових питань, блогер. Історик та юрист. Співголова громадської ініціативи "Права справа".
Виступає на радіо, телебаченні та Інтернет-ресурсах у якості експерта з військової та політичної тематики.