Радість щодо відокремлення Української православної церкви Московського патріархату від Москви виявилася передчасною. Адже йдеться лише про "адміністративне відокремлення" і збереження "духовного зв’язку", про що було уже заявлено.
До речі, про автокефалію (чи навіть автономію) УПЦ МП взагалі не йдеться. Ну, й упиря Кіріла в церквах МП продовжують згадувати на службах.
Тут цікаво те, що в УПЦ МП роками доводили всім, що вони "і так повністю незалежні від Москви". Тепер же заговорили про «адміністративну незалежність». Тобто виявилося, що все ж таки не були вони незалежними? Бо якщо були, то про що нові рішення?
Втім, без вирішення канонічних питань усе це залишається чимось не до кінця серйозним, бо для духовної структури саме "духовне єднання" є найважливішим. Не заперечуючи це єднання, в УПЦ МП не заперечують і проти "русского мира", і проти Кіріла з його шизофренічними проповідями.
Показово, що реакція Москви була дуже поміркованою. Мовляв, вони нічого не знають, документів не одержували, на церкву у Києві "чиниться тиск"...
Якби реально рішення УПЦ МП бодай мінімально чимось комусь у Москві загрожувало, на всіх учасників собору було б накладено анафему. Як свого часу – на Філарета.
Читайте такожУ Путіна і Кирила трапиться нервовий тик: чому РПЦ ризикує втратити парафії в Україні
Втім, нічого такого ніхто не робить, тому все це нагадує "тактичний відступ на визначені позиції" в очікуванні, коли все-таки прийдуть московитські війська. Аби до цього часу приходи не порозбігалися…
Це якщо відверто.
Читайте такожТролінг ПЦУ: чому УПЦ МП досі лишилася залежною від Росії
При цьому особисто я до останнього все ж вважав, що УПЦ МП могла б піти іншим шляхом, не протиставляючи себе власному народу, а намагаючись йти з ним поруч.
Петро Олещук, політолог, викладач Київського національного університету ім. Тараса Шевченка