Складно писати тексти з армії. Ніяк не можеш визначитися з займенником.
З одного боку, Військова форма переробляє кожне конкретне "я" в універсальне "ми". З іншого, колективне "ми" складається з сотень тисяч індивідуальних "я". І зовсім не факт, що твоє проживання ситуації увійде в резонанс з тим, як відчувають її інші. Тому говорити від імені інших - справа марна. Я спробую від свого.
Піхотне життя складається на 90% з рутини і на десять – з позамежного. Пропорція не універсальна - вона залежить від географії підрозділу і його завдань. Але в будь-якому випадку немає сенсу судити про війну по тих комп'ютерних ігор, в які ви грали. Ми не живемо в вогневому контакті в режимі 24 на 7. Все простіше. Все складніше.
До речі. Після Першої світової американська преса стверджувала, що німці називали їхніх морпіхів «диявольськими псами». Після Другої світової в СРСР запевняли, що все ті ж німці називали радянських морпіхів «чорною смертю». І те й інше було брехнею. Нікому на війні не прийде в голову давати противнику героїчні прізвиська. У хід йдуть знецінення самого різного рівня винахідливості. Наша війна не виняток. Цитувати не буду, бо все одно виріжуть.
Читати також"Розминка перед другою хвилею": астролог передбачила, коли закінчиться війна в УкраїніНе стану розписуватися за всіх, але мирне життя тилових міст не викликає у мене ні найменшої фрустрації. Зрештою, фронт якраз і захищає право тилу на невійськовий ритм існування. Спроба розмазувати страждання і обмеження тонким шаром по всій країні скидається на невроз. Не треба так.
Зате дратують військові комісари, які з початку війни знайшли синдром вахтера і тепер розпоряджаються дещицею влади, яка звалилася на них, щоб використовувати повістку як покарання. А заодно - численні коментатори в соцмережах, які закликають відправляти в армію тих, хто провинився. Дуже хочеться запропонувати їм самим послужити пліч-о-пліч з тими, кому все одно.
Якщо ви перетворюєте армію в відстійник для ненадійних, байдужих і випадкових, то не чекайте, що вона виграє війну. Якщо ви хочете озброювати тих, кому наплювати - тим більше. Спробуйте запам'ятати різницю між армією і СІЗО. Вона досить очевидна.
Ще я часто чую про те, то наша війна народить покоління Хемінгуеїв і Ремарків. Зазвичай про це говорять з передчуттям і очікуванням. Не готовий співати в загальному хорі. Найчастіше післявоєнна література - це вихаркування болю. Ти випльовуєш на папір все, що заважає тобі жити. Військова муза рідко відрізняється гуманністю до автора. Література, яку ми отримаємо, буде підсумком чужого страждання. Натхнення для подібного літературного процесу чимось нагадує прижиттєве донорство органів.
А поки йде п'ятий місяць повномасштабної війни. Весь цей час Білорусь залишається в режимі «комбатанта Шредінгера». Але чим довше сусідня країна продовжує бути плацдармом для вбивства українців - тим сильніше її починають сприймати не як "заручника", а як "співучасника". Не виключено, що трансформація трапиться навіть без офіційного вступу білоруської армії у війну. Якщо зміна ставлення відбудеться - нехай цей абзац нагадує про часи транзитного статус-кво. Того самого, коли "політика співчуття" ще не була витіснена принципом "колективної відповідальності".
Якось зустрів у стрічці думку про те, що 24 лютого російський президент втратив для себе Крим. Той самий, який він любив час від часу відвідувати після анексії. Той самий, до якого він тепер не долетить через ризики познайомитися з українською ППО. А подорож в автокортежі, ймовірно, вибере лише той, хто трохи менше боїться за своє життя.
До речі, ми часто сперечаємося про те, яку редакцію може мати для України перемога. Ця війна надовго, ми не знаємо розкладу "чорних лебедів", а тому і суперечка поки не має сенсу. Натомість ми точно знаємо, яким буде критерій сталого миру. Це відновлення пасажирських авіаперевезень.
До тих пір, поки страхові компанії будуть вважати ризики неприйнятними - українські аеропорти будуть закриті. Навіть якщо трапиться перемир'я - його стійкість можна буде міряти наявністю або відсутністю авіарейсів. Війна закінчиться тоді, коли почнуть літати цивільні борти. А від нас залежить те, якою буде редакція цього світу.
І мені хотілося б сказати, що я знаю відповідь – але це не так. Ніхто не знає. Абстрактні слова про неминучість нашої перемоги краще підкріплювати справами. Допомагати фронту. Підтримувати волонтерів. Перестати торгувати простими рецептами, дистильованої "зрадою" або точно такою ж необгрунтованою "перемогою". Результат війни залежить від наших справ, а не від нашої впевненості. Росіяни он були впевнені в тому, що в березні проведуть парад на Хрещатику. Це їм не допомогло.
А ще фрустрація від війни народжує пошук винних. Чим далі ти від ворога, чим байдужіше він до твоїх спроб його вразити – тим сильніше бажання знайти тих, хто відреагує на слова. Риторична артилерія б'є по переселенцях. Емігрантах. Меншинах. Часом навіть волонтерах. Накопичена агресія шукає вихід, але friendly fire ніколи не був вдалим виходом із ситуації. Якщо людині не плювати на ваші слова – ймовірно, він все-таки свій.