Зараз лунає дуже багато заяв щодо потенційної зустрічі президента України Володимира Зеленського та очільника Кремля Володимира Путіна. У Туреччині навіть встигли заявити, що, мовляв, було досягнуто принципової угоди щодо саміту лідерів. Утім, на даному етапі я не бачу жодних передумов чи перспектив стосовно проведення такої зустрічі. Україна вкотре намагається показати Трампу, що Київ для припинення війни готовий контактувати із Москвою як на рівні робочих груп, так і на вищому політичному рівні. А Росія, в свою чергу, займається лише спекуляціями.
Практика трьох раундів перемовин України та Росії у Туреччині показала, що Стамбул – це просто організаційний і технічний майданчик. Жодних здобутків не має, а роль Ердогана у цьому процесі, умовно кажучи, похмура і примарна. Він намагається подати участь Туреччини у перемовинах як перемогу і досягнення певних домовленостей. Але Ердоган ні з ким не домовився та домовитися не може.
Заява очільника турецького МЗС Фідана про "принципову домовленість щодо організації саміту лідерів у Туреччині" – ілюзія, метою якої є демонстрація того, що Анкара про щось домовилася з росіянами. Це спроба зробити хорошу міну при поганій грі як посередника. Досягнення принципової згоди – це риторика ні про що. Принципова згода з'явилася ще декілька місяць тому, а зустріч прогнозували наприкінці червня. Проте вона не відбулася, тому що Путіну зустріч із Зеленським не потрібна. Путін цього не хоче. Путін хотів би у вересні зустрітися із Трампом під час заходів до 80-ї річниці завершення Другої світової війни. Але не факт, що Трамп туди полетить.
Кремль демонструє свою неготовність досягати хоча б мінімальних домовленостей з Україною. Про це свідчить і коментар речника Кремля Дмитра Пєскова, який заявив, що Київ, мовляв, навіть не відповів на ініціативу Москви про створення трьох робочих груп для обміну полоненими. А які ще робочі групи потрібні, якщо обмін полоненими триває? І у такій ситуації навряд чи можна говорити про зустріч на найвищому рівні. Давайте чесно – її не буде. Перемовини не матимуть жодних результатів, якщо гладити Путіна по голові, як це робить Ердоган.
Історія з Ердоганом і його посередництвом у перемовинах виглядає дуже дивно і цікаво. Сам Ердоган – дуже специфічний політик. Ми маємо усвідомити, що він, як і раніше, прагне до збереження тісних контактів із Путіним. Ердоган не хоче сваритися з Росією. Яскравий приклад – посередництво Анкари у протистоянні Азербайджану і РФ: там Ердоган фактично стримує Алієва від войовничої риторики. Ердоган має певні імперські амбіції, але він хоче і надалі зберігати баланс сил на Південному Кавказі. На Близькому Сході в Ердогана є певні здобутки як в, умовно кажучи, наполовину нейтрального імператора. Втім, це не те, що йому хотілося б, тому що там умови інші.
У перемовинах України та Росії посередницька участь Ердогана почалася ще у 2022 році, коли він подав зернову угоду як свою перемогу. Наразі Ердоган знайшов слова, аби переконати Трампа, що він може виконати за нього роботу. Думаю, Ердоган сказав Трампу приблизно наступне: нумо, спробуємо, я вже мав хорошу історію і можу бути посередником.
Якщо врахувати Босфор, турецькому президенту дуже цікаво з усіма домовлятися, тому що він там гарно заробляє. Недарма Туреччина вже підвищила тарифи на прохід суден через протоки Босфор і Дарданелли на 15%. Це все історія про турецькі гроші.
Ердоган з усіма хоче бути хорошим, але це дурня, так не працює. Він, як і європейці, не помічає реальних загроз. Європа не помічає, що ракети падають на територіях Румунії, Польщі, Литви. Вважаю це інфантильністю і соплежуйством. Цього не можна робити. Ердоган робить вигляд, що не помічає загроз ще з початку повномасштабного вторгнення. Він може говорити багато гарних речей, особливо про те, що Туреччина не визнає окупацію Криму. Але Китай теж не визнає, то й що? А тим часом Ердоган пропускає тіньові танкери через Босфор, тому що він так заробляє.
Тепер зверну увагу і на ролі Сполучених Штатів у переговорному процесі між Києвом та Москвою. Американці на повну включилися у перемовини, але ситуація склалася таким чином, що Трамп шокований позицією Путіна.
Підлила масла у огонь і заява міністра закордонних справ Австрії Беати Майнль-Райзінгер про те, що Трамп пропонував Путіну окуповані регіони України включно з Кримом. Це справжній дипломатичний вибух. Вона заявила, що були певні домовленості між Трампом і Путіним щодо завершення війни, а сам Трамп припускав, що Україна, мовляв, на це погодиться. Це було сказано не випадково, а Майнль-Райзінгер – посадова особа, яка має відповідати за свої слова. Або вона має сказати, що це – брехня, або Трамп повинен спростувати її заяву та все пояснити. Тому що ідея взяти і віддати території – повна маячня.
Загалом Трамп сподівався, що порішає, але не вийшло. Путін показав свою недоговороздатність, а Трамп, коли зрозумів, що перемовини за участі США не мають перспектив, віддав їх на відкуп Туреччині.
Втім, Трамп стає дедалі войовничішим у ставленні до тих, з ким не може домовитися. Це продемонстрували ситуації з виходом США з перемовин Ізраїлю та ХАМАС, ударами по Ірану (які Трамп так і не завершив), і військовою допомогою Україні, коли Трамп спочатку не хотів допомагати навіть за гроші, але тепер змінив свою думку.
Варто зазначити, що певним символічним підсумком історії з перемовинами можна вважати підписання торговельної угоди між США і Євросоюзом. Угода передбачає і розв'язання питання щодо енергоресурсів. Інвестиція в 750 мільярдів доларів бюджету ЄС до енергоресурсів США – дуже серйозний удар по Росії. І це свідчить про те, що всі домовленості між Трампом і Путіним стосовно економічної співпраці, поставлені щонайменше на дуже тривалу паузу. Трамп ініціював перемовини з Путіним, хотів завершення війни, але зрозумів, що жодного результату не буде.
Наразі Трамп частково відійшов від перемовин стосовно завершення російсько-української війни і моделює їх трохи по-іншому. У майбутньому основним об'єктом уваги Трампа у питанні закінчення війни стане Китай. Угода між США і ЄС може відкрити сторінку дуже непростого діалогу з Китаєм про те, що Пекін повинен зменшити свої апетити у війні Росії проти України. Тому що кінцевим бенефіціаром цієї війни є саме КНР. Певні перспективи такого діалогу існують. Але наскільки швидко вони реалізуються — поки що не готовий прогнозувати.
Валерій Клочок, керівник Центру громадської аналітики "Вежа", голова благодійного фонду "Нова дорога", спеціально для Главреда
Валерій Клочок - громадський і політичний діяч, магістр державної служби.
З 2017 року активно займається політичною та економічною аналітикою.
З 2020 до 2022 року співпрацював із незалежною неурядовою організацією Growford Institute (Think Tank), яка здійснює стратегічні глобальні дослідження у сфері економіки та фінансів, оцінює системні ризики та розробляє оптимальні моделі економічного розвитку для країн, регіонів і світу загалом.
З 2022 року - керівник Центру громадської аналітики "Вежа", голова благодійного фонду "Нова дорога".