Ти нікому не цікавий, поки не знімеш відео, як когось «двухсотив»

Колись війна була національною трагедією. Сьогодні - це контент.

Ми показуємо розірвані тіла, щоб купити корча або просто на його ремонт. Знімаємо, як горить бронетехніка, щоб зібрати на дрони. Виставляємо смерть на екран, бо без видовища немає донатів. І це не докір - це реальність.

Мені, як військовому, як людині - огидно. Але я самостійно приймаю рішення брати у цьому участь. Бо якщо ти просто живий, просто тримаєш позицію, просто щодня копаєш, навчаєш інших, - ти нікому не цікавий.

Поки не загинеш.

Або не знімеш відео, як когось «двухсотив».

Допомагають не тим, кому найважче. Допомагають тим, хто гучніший, красивіший, хайповіший. Тим, хто вміє зробити шоу. І так, це огидно. Але інакше це не працює.

Ми живемо в час, коли, щоб отримати FPV-дрон, треба боротись за увагу. Не за ресурс - за увагу. Бо увага - це конверсія, це донат, це машина, це ремкомплект, це аптечка, боєприпаси і навіть, інколи, лояльність командування.

Ми торгуємо болем. І вже навіть не помічаємо, коли переступаємо межу.

Можна сказати: «Не треба цього робити». Але скажи це хлопцям, у яких на позиції один тепловізор на всю роту. Скажи це екіпажу, що сам собі купує акумулятори. Скажи це мобілізованому, у якого на позиції згоріли усі речі і спорядження.

Це аморально? Так.Це необхідно? Теж так.

Ми не хочемо шоу. Ми хочемо тил, який сам знає, що потрібно фронту. Хочемо логістику, яка не залежить від переглядів. Хочемо забезпечення, яке не тримається на людському жалі.

Але маємо те, що маємо.

Тому - ще одне фото, ще одне відео, ще одна вирізка з бою. Ще одна спроба врятувати своїх - через кадр.

Бо в нашій країні підтримують не тих, кому найважче, а тих, кого знають. А щоб тебе знали - ти маєш бути видовищним.

Джерело