Я не знаю, коли українські прапори з'являться у Криму. Не можу оцінити рівень стійкості російської економіки. Гадки не маю, якими будуть кордони Росії за п'ять років.
А ще я досить скептично ставлюся до формули "повернуться хлопці – наведуть лад". Віра в таке попахує інфантильним бажанням перекласти на нас відповідальність, а я, як і раніше, не втрачаю надії, що війна змусить країну подорослішати.
Нам і так багато в чому щастить. Не треба вигадувати дива – достатньо тих, що вже трапились.
Наша армія бореться так, як не доводилося за останні сорок років жодній іншій. Наш тил – незважаючи на ракети – продовжує жити в умовах довоєнного побуту. "Карткову систему", "продуктову пайку" та "гуманітарну катастрофу" не дано відчути абсолютній більшості – вони залишаються чимось із документальних фільмів на Нетфліксі. А умови західної фінансової допомоги дають обережну надію на реформи країни.
Мої знайомі іноді пишуть, що на їхньому внутрішньому календарі, як і раніше, лютий 2022-го. У цьому підході ввижається мрія про повернення до довоєнного. Не впевнений, що готовий погодитись з подібним.
Ми пережили занадто багато, щоб це можна було обнулити. У нас за спиною – лише перший рік війни, і ми не знаємо, скільки таких років буде попереду.
Все, що відбувається з нами – це не порушення норми. Це і є нова норма.
Життя стає простішим тієї миті, коли ти розумієш, що простішим воно не стане.