Давайте я поясню на знайомому вам прикладі, як працює принцип «вимагай неможливого - отримаєш прийнятне» на прикладі кампанії «Закрийте небо». З деяким вже очевидним інсайдами.
На той момент (це березень місяць) Захід колективно був не готовий перейти жодної «червоної лінії», крім надання Україні легкого озброєння та деяких зразків протикорабельних ракет. Тоді раптово почалася кампанія «Закрийте небо». Тобто заклик до НАТО де-факто вступити у війну. Тоді враження від війни в Україні були дуже свіжі, Маріуполь, Київ і Харків бомбили онлайн. І ситуативна підтримка такої ідеї набирала шалені відсотки у громадськості на Заході.
І тоді щоб тільки Україна заспокоїлась - це співпало з викриттям російських злочинів під Бучею і відмовою Зеленського вести перемовини «про врегулювання» після цього - наші союзники погодились зламати головну червону лінію. І ми отримали перші анонси постачання важкої артилерії. Лише б Україна перестала згадувати про «закрите небо», на яке наші союзники ніяк не могли погодитись.
Це, звісно, був не єдиний фактор, але він дуже вплинув на готовність наших партнерів знайти в собі хоробрість і трохи жвавіше діяти. Щоб уникнути репутаційних ризиків у себе вдома. Так, політика річ багатофакторна.
А, і так. Про «Союзники можуть образитися» і «у Заходу все окей, в цій війні Україна бореться лише за себе». Щоб написати обидва ці твердження треба бути невиліковним ідіотом і взагалі не розумітися на міжнародній політиці.
Поразка України зробила би США і концепцію світової безпеки під егідою США ще більш вразливою для атаки як з боку Китаю та Росії, так і з боку Ірану. Це ще більше послабило б позиції США на Близькому Сході, в очах саудівських королів і принців, в Африці, в Південно-Східній Азії. І без цієї війни і втручання в неї НАТО б лишилося аморфним, децентралізованим і слабким об'єднанням, що втрачає внутрішнє усвідомлення важливості. Я вже не кажу про те, що країни Балтії (як потенційні жертви Росії) чи Греція (як потенційна жертва Туреччини) чи Тайвань почувалися б набагато більш вразливими. А перемога України - навпаки - посилює і авторитет, і об’єктивну силу західного світу.
Тому тиск з боку України - це окей. Після того, як 2017 року до НАТО прийнято Чорногорію (у якій вистачає і вистачало агентурного впливу Сербії та Росії, в якій з реформами, особливо судовою, дуже великі проблеми) не можна серйозно сприймати аргументи про «інституційну неготовність» України і що НАТО не хоче отримати «новий негативний досвід як з Угорщиною та Туреччиною». Цей досвід вони вже отримали 6 років тому, але поки Чорногорія голосує як слід, всім начхати який треш коїться у цій дуже маленькій країні з інститутами.
Тому давайте без цього лицемірства. Україна має право вимагати і жорстко торгуватися. Це, власне, теж компонент суб'єктності. Якось так.
Юрій Богданов - блогер, аналітик, спеціаліст зі стратегічних комунікацій у сфері бізнесу, державного управління та політики. Колишній радник голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації. У 2010 закінчив Київський національний економічний університет.