У вересні 2023 року зробив прогноз про можливий новий раунд протистояння між Вірменією та Азербайджаном.
У світлі вчорашніх подій на кордоні (чергове загострення, є вбиті й поранені), продублюю свій вересневий пост:
Найближчим часом можна очікувати розморожування війни між Вірменією та Азербайджаном.
Ця війна цілком може перерости в міжнародний конфлікт за глобальне домінування в Закавказькому геополітичному кластері.
По суті, Азербайджан у тісній взаємодії зі своїм "титульним союзником" - Туреччиною, поступально вирішує ключове питання своєї національної історії, зведеної в ранг національної ідеї.
Першим етапом стало звільнення семи районів, які становили так званий "пояс безпеки Нагірного Карабаху" - "корінні" азербайджанські райони, що оточували автономну область і були окуповані Вірменією під час першої фази війни в 90-х роках минулого століття.
Тоді успіх був на боці Єревана, і окуповані райони Вірменія використовувала як "туз у рукаві" - повернення територій під контроль Баку в обмін на визнання вірменської юрисдикції над Нагірним Карабахом і лачинським коридором, що зв'язує його з вірменською територією.
Ситуація змінилася 2021 року, коли військовий успіх був уже на боці Азербайджану.
Але звільнивши "сім районів" під час успішної війни восени 2021 року, повернувши під контроль Шушу на території вже самого Нагірного Карабаху і взявши під контроль усі "коридори", що зв'язують цю область із Вірменією, азербайджанська армія зупинилася і навіть допустила в регіон російських миротворців.
Попередня мирна угода між Баку і Єреваном передбачала, зокрема, один важливий момент: створення логістичного коридору між Азербайджаном і Нахічеванською автономною областю.
Проблема для Вірменії полягає в тому, що за цим коридором ховаються інтереси набагато потужнішого геополітичного гравця - Туреччини.
Річ у тім, що Нахічеванська автономна республіка - це ексклав (від латинського clavis або ключ) - несуверенний регіон, відокремлений від основної території країни й оточений іншими державами (однією або кількома).
У даному випадку, Нахічеванська область оточена Вірменією, Іраном і Туреччиною.
І сусідство з останньою є ключовим.
Адже ідеологія Ердогана сьогодні - це не "кемалізм" Ататюрка, спрямований на вестернізацію та інтеграцію із Заходом, а пантюркізм або османізм, спрямований на створення тюркського геополітичного протокластера.
Який має об'єднати не тільки Туреччину й Азербайджан (концепція "дві держави - один народ"), а й практично всю Центральну Азію: Казахстан, Туркменістан, Узбекистан і Киргизстан.
Але навіть цей перелік не підсумковий. Метафізично пантюркізм простягається далі, за Алтай - у Туву і Якутію.
Такий вектор сьогодні здається надто фантастичною футурологією, але будь-яка геополітична метафізика може за певних обставин стати самою що ні на є глобальною "фізикою".
У перспективі, пантюркістський протокластер - це конгломерат з населенням 170 млн осіб, що перевершує аналогічний показник РФ.
Але на боці "тюркського вовка" - зростаюча демографія на відміну від російського "ведмедя".
Молодий "тюркський вовк" у м'якому підчерев'ї Росії від Уралу до Західного Сибіру - це більш небезпечний геополітичний пазл для РФ, потенціал якого перевищує навіть ризики китайського далекосхідного вектора впливу.
Особливо з огляду на мусульманський фактор і зв'язок Центральної Азії з Поволжям, а Закавказзя з Північним Кавказом (тут можна згадати роль Туреччини в Кримській війні і повстаннях народів Кавказу: черкесів, чеченців, інгушів і дагестанців).
У всієї цієї конструкції є одне слабке місце - відсутність геополітичного коридору, що зв'язує ці країни в єдиний пазл.
Річ у тім, що Туреччина з'єднана з Нахічеванською автономною республікою дуже вузькою смугою спільного кордону завширшки 10 км, де розміщено міст, що з'єднує дві країни з промовистою назвою Умід/Надія.
Але далі цей коридор упирається у Вірменію, яка відокремлює Нахічевань від решти території Азербайджану.
При чому відокремлює відносно вузькою смужкою території у вигляді так званого "зангезурського коридору" (провінція Сюнік).
Який у період воєн між Вірменією та Азербайджаном на етапі розвалу Російської імперії в 1917-1920 роках за протекцією Великої Британії передавався під юрисдикцію Баку.
Але за радянських часів, ця територія була передана під контроль Вірменії.
Можливо, для стримування пантюркістського націоналізму, а може, як компенсація Вірменії територій "Великої Вірменії", переданих Турецькій республіці, включно із сакральною для вірмен горою Арарат.
У цей пазл вплітаються також інтереси курдів (згадаймо самопроголошену Араратську курдську республіку, що існувала в 1927-1930 роках, і була ліквідована турецькими військами).
А також інтереси Ірану, який побоюється посилення азербайджано-турецького союзу, пам'ятаючи створення під час радянської окупації півночі Ірану Демократичної Республіки Азербайджан у січні 1946 року.
Крім того, в той самий період в Іранському Курдистані (провінція Західний Азербайджан), була проголошена курдська Мехабадська республіка.
Тоді, під тиском Великої Британії радянські війська залишили Іран і всі ці квазідержавні утворення припинили своє існування, але історична пам'ять тих подій у Тегерані залишилася.
Таким чином, нова війна між Азербайджаном і Вірменією, яка може спалахнути цієї осені, буде не стільки за повернення контролю над Нагірним Карабахом (який у тотальній ізоляції вже приречений повернутися під юрисдикцію Баку), скільки за створення повноцінного коридору:
Туреччина - Нахічеванська автономна республіка - Зангезурський коридор - Азербайджан - Каспійське море - Центральна Азія.
Як не дивно це не прозвучить, для Вірменії це може стати етапною цивілізаційною віхою.
З 1990-х років країною керував так званий "карабаський політичний клан", який являв собою "мілітаризовану частину" суспільства, що контролювала всі політико-економічні процеси в країні, аж до відомого розстрілу частини депутатів парламенту прямо в залі засідань як реакція на мирні переговори з Азербайджаном.
"Мілітаризовану" надбудову у вірменському суспільстві можна охарактеризувати так: ультрарадикальний патріотизм, що межував із націоналізмом, архаїзація політичних процесів, а разом із тим - системна корупція і низький рівень життя населення.
Водночас діаспора Вірменії, особливо в Європі та США, хотіла б бачити зближення країни із Заходом, отримання гарантій безпеки США і Британії, з одночасним проведенням ліберальних реформ і викоріненням корупції.
Але для цього потрібно вирвати Вірменію з ОДКБ (військовий союз з РФ), Митного союзу і ЄАЕС з паралельним рухом Вірменії спільно з Грузією в бік ЄС і НАТО.
Гіпотетичне зближення з ЄС в обмін на примирення Вірменії з втратою Нагірного Карабаху і відкриття для Туреччини зангезурського коридору - може стати новою стратегією для Вірменії і фактором диверсифікації та перезавантаження системи безпеки.
Усе це стало предметом неприхованого роздратування в Москві.
Це роздратування посилюється ще й тим, що РФ не може дозволити собі вступити у війну з Азербайджаном, за яким стоїть Туреччина, навіть якщо Баку атакує територію Вірменії і Єреван отримає формальне право звернутися по військову допомогу до учасників ОДКБ.
Росія не здатна вести війну на два фронти, проти України і Туреччини, але ж російська армія є кістяком сил реагування ОДКБ.
У Вірменії, в Гюмрі, є російська військова база, але її сил явно недостатньо.
Можлива війна може з'явитися таким чином першим дефолтом військових союзницьких зобов'язань Москви на пострадянському просторі та початком краху конструкції ОДКБ, де сили, що залишилися, становлять ті самі тюркські держави в Центральній Азії, які зближуються з Туреччиною і явно не будуть воювати з нею в інтересах Вірменії.
Подібний дефолт може стати і дуже зручним виправданням для лідера Вірменії Пашиняна, який у такий спосіб обґрунтує для суспільства втрату Карабаху, передачу Зангезурського коридору і зміну геополітичної орієнтації.
Вірменія не витримає нового зіткнення з Азербайджаном і Росія їй також не зможе допомогти.
Віддати вже втрачений Карабах, передати Туреччині контроль над Зангезурським коридором в обмін на реальні гарантії безпеки з боку США і Британії та перспективи зближення з ЄС - це те, що підтримає вірменська діаспора в світі (окрім діаспори в РФ), причому не тільки своїм лобізмом, а й капіталами.
Подібні події можуть означати практично повне витіснення РФ із Закавказзя в контексті її можливостей застосування "жорсткої сили" у вигляді військової присутності.
У такому разі у Москви залишиться лише інструментарій м'якої сили у вигляді економічного впливу, як це вже відбувається в Грузії (після війни 2008 року) та Азербайджані.
З огляду на специфіку регіону, Вірменія також із задоволенням користуватиметься бонусами "м'якої сили" РФ для збереження торгових преференцій на російському ринку.
Паралельно, "непомітно" дрейфуючи в бік ЄС і НАТО.
Так само, як це тривалий час робив Азербайджан, зберігаючи контакти з Москвою і "непомітно" дрейфуючи в бік Туреччини.
Як це робить зараз і Грузія, де вплив Туреччини (в Аджарії) також великий.
І де зберігається євроінтеграційний курс, незважаючи на сильний крен у бік його заморозки під впливом "переляку" Тбілісі війною РФ проти України.
Для прем'єр-міністра Вірменії Пашиняна такі події можуть стати остаточною перемогою його моделі розвитку країни над концепціями "мілітаризованих еліт", які зберігали для Вірменії Карабах, але ціною корупції та низького рівня життя населення, внаслідок чого, військова перевага Вірменії над Азербайджаном стала надбанням історії.
Після поразки у війні Пашинян уже отримував вотум довіри на виборах, незважаючи на те, що експрезидент Серж Саргсян радив Пашиняну застрелитися, а інший лідер опозиції Кочарян навіть викликав на дуель з будь-якою зброєю.
Пашинян виграв чергові вибори, точніше їх виграла його цивілізаційна модель у вигляді ліберальних реформ і розвитку країни замість контролю над територіями як самоціль ціною людських жертв.
Пашинян вельми незатишно почувався серед "старців" СНД, залишаючись там, по суті, білою вороною.
Його рух на Захід, нарешті, приведе форму і зміст його політики в гармонійну єдність.
Олексій Кущ - фінансовий аналітик, економічний експерт. Живе у Києві, працює в Аналітичному центрі "Об'єднана Україна". Автор аналітичних публікацій, активно веде блог на своїй сторінці у Facebook. Колишній радник президента Асоціації українських банків.