Останнім часом пишу мало. Бо багато чого не розумію. Що характерно, не я один такий.
Не розумію, чому «План української перемоги», в першу чергу, переможну мету війни, наші очільники хочуть обговорювати не з українцями, яким план виконувати ціною своїх життів і страждань, а з американськими політиками, які навіть зброю нам забороняють використовувати на повну? Так воно не спрацює.
Намагаюся зрозуміти, але не виходить: а що ЗСУ і досі роблять у Курський області, якщо наш наступ там фактично зупинений, а от ворожий наступ у Донецькій області тільки набирає обертів? Певний успіх курської операції як раз і полягав у її непередбачуваності і динамічності. Якщо втратити динаміку — гарантовані проблеми.
Зовсім на голову не налазить дурна публічна дискусія стосовно загибелі пілота та втраченого F-16. Бо по уламках літака відразу зрозуміло, що стало причиною: «дружній вогонь» чи помилка керування. Треба просто сказати правду та рухатися далі, бо це війна. До речі, на жаль, були випадки, коли наш МіГ-29 атакував крилату ракету або «шахед», пілот помилявся і надто зближувався з ціллю, у результаті чого літак потрапляв у хмару уламків, що призводило до трагічних наслідків.
Не розумію раптову лавину повідомлень про українську «диво-зброю» з неможливими характеристиками: то фантастична ракета-дрон, то балістична ракета краще «Атакамса» з «Іскандером» разом. Єдине раціональне пояснення, що це штучний «туман війни», який має приховати використання західної далекобійної зброї по історичних територіях рф. Але це надто позитивна версія, щоб у неї повірити без фактичних підтверджень з фронту.
Нерозуміння переходить у розпач, коли наприкінці третього року війни бачу, як волонтери збирають гроші не на якісь смаколики чи побутові речі для бійців, а на зброю — дрони, РЕБ, транспорт. Це ж фактично вирок нашій державній системі виробництва та закупівлі зброї! Саме державні структури повинні аналізувати бойове застосування, формулювати випереджаючи вимоги для виробників і випускати або закуповувати все, що необхідне. Бо чим масовіше, тим дешевше. Але замість цього маємо більшу, ніж у мирні часи, бюрократію, непрофесіоналізм, який межує з диверсією, і корупційні ознаки на кожному етапі. Волонтерство дещо маскує проблему, але не здатне її вирішити.
А найбільше не розумію, на що, власне, розраховує наша влада? Нема навіть намагань виправити кричущу несправедливість, яка є головним стримуючим фактором і у мобілізації, і загалом у переводі країни «на воєнні рейки». А тоді що? «Паляниця» влучить у Кремль, і путін капітулює? Чи Байден раптом прокинеться і пригрозить зрівняти Москву «Томагавками» аж до того первинного болота, звідки походить Московія?
Звісно, влада вважає головною умовою перемоги, що українське суспільство стисне зуби, затулить рота і почне мовчки виконувати будь-які накази з ОП. Але ж так не буде. А ось це як раз є чітко зрозумілим.
Олександр Кочетков – аналітик, політтехнолог, іміджмейкер. У минулому інженер-конструктор КБ "Південне" і заступник керівника пресслужби президента України.