Наша проблема - у масштабі особистостей.
Останнім часом головне відчуття — власна безпорадність: насувається катастрофа, а нічого вдіяти не можна.
Спілкуюся з фронтовими медиками: у нас дуже багато втрат — і загиблими, і пораненими. А військові розповідають, що так — бої вкрай запеклі, тому без втрат неможливо, і ворог втрачає значно більше. Але значна частина наших втрат — на совісті тих командирів ВСУ, для яких життя бійців так і не стало найвищою цінністю, і вони сповідують радянський принцип «триматися за будь-яку ціну».
Але головне, що на третьому році війни ми втратили мало не головну свою перевагу над ворогом — креативність та неочікуваність. Раніше багато питань спільних бойових дій вирішувалося на горизонтальному рівні, між командирами середньої ланки, що дозволяло враховувати реальний стан на сусідніх позиціях і діяти узгоджено. Тобто, ефективно і з мінімальним втратами.
Ситуація настільки непокоїть військових, що вони вже почали висловлюватися про це публічно, не зважаючи на можливі каральні наслідки з боку тих з великими погонами, кого вони критикують.
Примусова мобілізація проблему не вирішує, а відкладає і поглиблює.
Напрямок підвищення стійкості української енергетики повністю провалено. Те, на що були витрачені величезні кошти, виявилося неефективним. А от про максимальний розвиток розподіленої генерації згадали тільки зараз, коли вже півень клюнув. І чи буде зроблено щось рятівне до зими — велике питання. Ну, звісно, окрім підвищення тарифів.
Мирні переговори... Безумовно, доєднання до комюніке швейцарського Саміту миру таких потужних країн як Барбадос і Маршаллові Острови примусить кремлівського фюрерка прибратися з окупованих територій. Але це не точно.
Про корупцію у тилу вже й згадувати якось незручно, вона стала прохідною темою. Наведу лише один приклад, що свідчить про вельми загрозливу тенденцію.
Владу все і всі влаштовують, окрім тих, хто наполягає на невідкладному оновленні і очищенні владної системи. М. Безугла і М. Тищенко стали антигероями нашого часу, символами неадекватності і суспільної алергії. Тим не менш, їм і подібним до них — сухо і комфортно: жодних виборів не передбачається, війна зацементувала їхню безальтернативність.
За такої ситуації неможливо не тільки виграти війну і звільнити окуповані території, але навіть стримати агресора, що по сотні метрів невпинне лізі і лізе вперед. Недоімперія за рахунок війни позбавляється маргіналів, а ми втрачаємо найкращих.
В мене нема ради, що з цим робити, тому що робити потрібно швидко. Змушений констатувати: наша історія свідчить про те, що всі поразки України і наступні за ними темні часи напряму пов’язані з неадекватністю тих, кого суспільство виносило нагору і довіряло їм себе очолювати.
Олександр Кочетков – аналітик, політтехнолог, іміджмейкер. У минулому інженер-конструктор КБ "Південне" і заступник керівника пресслужби президента України.