В чому головний ризик синдрому втоми від війни для України?

У багатьох українців, і на фронті і в тилу, поступово з’являється відчуття, що швидкої перемоги не буде.

Ціла низка різноманітних політичних подій останнього часу (громадська критика щодо недоцільності окремих бюджетних витрат, які не відповідають умовам і вимогам війни; емоційні інформаційно-дипломатичні перепалки щодо того, що українці нібито недостатньо дякують за зовнішню підтримку; чутки про можливість виборів під час війни; гостра дискусія в соціальних мережах відносно допису про те, що «українці заслужили цю війну»; тощо) насправді мають однаковий знаменник – це емоційна і політична реакція на ситуацію затягування війни, усвідомлення невизначеності з її подальшими перспективами. Умовно цю реакцію і пов'язаний з нею політико-психологічний стан можна охарактеризувати як синдром втоми від війни.

В різних формах він проявляється і у нас і у наших міжнародних партнерів, як в політичних елітах, так і у пересічних громадян. Проявляється він і в Росії. Але для нас зараз більш важливою є внутрішня українська ситуація.

У багатьох українців, і на фронті і в тилу, поступово з’являється відчуття, що швидкої перемоги не буде. Війна проти російського вторгнення може затягнутися на невизначений час і потребуватиме від держави і суспільства ще більше жертв. На фоні таких настроїв відновлення у воюючій країні наших довоєнних суспільно-політичних хвороб – корупції, неефективності державних і комунальних інституцій, бюрократичного свавілля, неадекватного умовам війни способу життя окремих можновладців – викликає у абсолютної більшості українців різке обурення. Самі ті традиційні українські проблеми також почали відновлюватися внаслідок затягування війни. До умов затяжної війни почали пристосовуватися не тільки пересічні громадяни, а й нечисті на руку можновладці. Тим більше, що, як свідчить історичний і міжнародний досвід, будь яка війна створює багато можливостей для бажаючих заробити на ній.

Синдром втоми від війни і реакція на затягування війни проявляється у наших людей по-різному.

Більша частина українців просто пристосовується до цієї ситуації, намагаючись адаптуватися до нової «норми», як вони сподіваються, «тимчасової». Хтось намагається відновити квазі-мирне життя, яке порушують лише повітряні тривоги. Дехто закривається від війни і всього, що з нею пов’язано. Їх влаштує завершення війни в будь якій формі. Поширеною є амбівалентна реакція – зовні патріотичні почуття, але одночасно небажання, щоб хтось з близьких пішов на фронт. Чим далі буде затягуватись війна, тим більше ця остання група буде підтримувати її завершення у відносно прийнятній формі, зокрема і просто припинення бойових дій.

У нас залишились і ті, хто мав і має, або частково зберігає проросійські погляди. До повномасштабного вторгнення їх було близько 10% (від загалу). Значна частина цих людей поміняла своє ставлення до Росії на негативне. Однак їх погляди залишились суперечливими. Думаю, що серед цих людей чимало прихильників миру будь якою ціною – «лишь бы не было войны». Залишились і прихильники Путіна. Вони чекали приходу російської армії або зміни влади в Україні. Не вийшло. Вони, із зрозумілих причин закрились і своїх поглядів не демонструють. Зовні вони теж пацифісти, однак провину за початок війни вони покладають не на Росію, а на Україну. Це явна меншість, мабуть, всього декілька відсотків. Але вони є.

Найбільш показовою є поведінка політизованої частини суспільства.

Активні противники нинішньої влади в перші місяці після російського вторгнення відмовились від прямої критики влади і внутрішньої політичної боротьби. Було розуміння, що зараз всім треба об’єднатись проти спільного ворога. Коли військова ситуація стала не такою загрозливою і в діях різних органів влади почали проявлятися старі українські проблеми, прихильники патріотичної опозиції відновили критику влади. Але до останнього часу діяло табу на критику Президента Зеленського. У когось змінилося на позитивне ставлення саме до Володимира Зеленського. А хтось просто розумів, що в умовах війни критика Верховного Головнокомандувача є недоречною і буде на користь ворогу. Врешті решт це просто не сприймалось широкими верствами суспільства. Зараз деякі представники і прихильники опозиції намагаються скасувати цю «червону лінію» у ставленні до Президента Зеленського.

Менш політизованою, але більш поширеною стала реакція роздратування і різкої критики на адресу конкретних рішень і дій влади, її окремих інституцій і представників. І ця тенденція набирає обертів. І не тільки з суб’єктивних причин. Об’єктивних приводів для критики також стало більше. Але раніше домінували позитивні очікування, зараз все більше емоції незадоволення і роздратування. І ця критика стосується вже не тільки влади, а й нинішнього стану українського суспільства.

В такій реакції я б виділив два протилежних полюси.

По-перше, це загальне розчарування і роздратування на рівні майже відчаю. Яскравим проявом таких настроїв став допис, який викликав бурхливу дискусію в соцмережах, з тезою про те, що «українці самі заслужили цю війну». Це була явна істерика (разом з хайпом в стилі соцмереж), і в чистому вигляді прояв втоми від війни.

Інший полюс критичних настроїв – різке незадоволення надмірною розслабленістю суспільства в тилу, заклик до тотальної мобілізації всіх сил і ресурсів на потреби війни. Така позиція проявляється перш за все у тих, хто на фронті, у тих, хто напряму допомагає нашим військовим, а також, хто особистісно і емоційно пов'язаний з військовими, які воюють з ворогом.

Ще один специфічний прояв втоми від війни – критичні емоції на адресу наших міжнародних партнерів. Вони проявляються не тільки у простих українців, а й час від часу і у представників влади, зокрема іноді і у Президента Зеленського.

В чому головний ризик синдрому втоми від війни? В певному послабленні нашого психологічного потенціалу спротиву російській агресії, в зменшенні рівня нашої національної консолідації (а саме вона стала одною з головних причин того, що ми вистояли перед російською навалою). Особливо небезпечним є повернення вірусу внутрішньої ворожнечі.

Нинішня соціально-психологічна ситуація з синдромом втоми від війни не є критичною. Є лише певні тенденції, які поки що не впливають визначальним чином на хід війни і на загальний стан українського суспільства. Але ці тенденції треба брати до уваги, зокрема і в певному корегуванні державної політики, як внутрішньої, так і зовнішньої.

Подолання синдрому втоми від війни особливо потребує рішучих дій держави щодо належної концентрації сил і ресурсів країни для військових дій проти країни-агресорки, і для подолання внутрішніх проблем, в першу чергу корупції. Механізми бюджетного процесу і формати бюджетних витрат мають стати адекватними режиму воєнного стану. Люди мають бачити, що держава робить все необхідне для нашої перемоги.

Затягування війни і патова ситуація на фронті потребують визначення і координації подальших спільних дій між Україною і нашими міжнародними партнерами. І цей процес має бути достатньо гнучким. Прямий емоційний тиск і заклики «дайте нам більше і скоріше» вже не працюють так, як раніше, а іноді викликають зворотну емоційну реакцію (нагадування про необхідність дякувати за допомогу). Синдром втоми від війни діє і у наших партнерів. Тому не варто втягуватись в обмін гарячими емоціями. Ми більше, ніж вони, зацікавлені в збереженні активних партнерських стосунків. І в підтриманні таких взаємин ми маємо враховувати специфіку інтересів окремих наших партнерів, і саме раціональною мовою з точки зору їх інтересів доводити їм необхідність формування довготривалих форм підтримки України для стримування російської агресії.

Подолання синдрому втоми від війни потребує і суспільних зусиль – стримування негативних емоцій, негативної реакції на будь які прояви внутрішньої агресивної ворожнечі, активного громадського контролю за рішеннями і діями органів державної і місцевої влади, сприяння концентрації сил і ресурсів для потреб оборони і звільнення окупованих територій.

Врешті решт втому від війни треба перетерпіти. Ми маємо вистояти. У нас нема іншого виходу.

Джерело