Я познайомився з ним в 1998 році. В 9 класі я вступив в організацію Спадщина, де він був головою. В організації він був, без сумніву, найбільш відданий справі українського націоналізму. В вишкільних таборах він переважно був нашим комендантом, і завжди дуже відповідально ставився до програми, порядку і підготовки.
Пізніше наші шляхи розійшлися, власне, я пішов шукати себе, а Парубій залишався на своїй політичній стежці. В 2004 році несподівано ми разом з ним виламували двері Народного дому під час Майдану. Наступного разу я зустрівся з ним вже на Революції гідності, де він координував самооборону і командував нашим трагічним походом на парламент 18 лютого. В подальшому я бачився з ним один чи два рази, коли вже він був на посаді спікера парламенту.
І ось незважаючи, на наше давнє знайомство, та рідкісні зустрічі впродовж багатьох років є одна просто видатна риса в цієї людини - він завжди був той самий. Я завжди зустрічав того ж самого Парубія, друга Вовка, з яким познайомився ще школярем. Він залишався вірним духу українського націоналіста, ніколи не мав особливих матеріальних інтересів, був простим у спілкуванні, незалежно від посади.
Це був унікальний випадок дуже порядної людини в нашому брудному політикумі. Він жив служінням українському народу, і прагнув бути гідним нащадком вояків УПА. Він точно заслуговує місця в українському пантеоні героїв.
Прощавай друже, ти був гідним сином свого народу, і видатним прикладом для наступних поколінь.
Віктор Андрусів – політичний і громадський діяч, заступник голови Донецької військово-цивільної адміністрації з гуманітарних питань (2015-2016), радник голови Міністерства внутрішніх справ України та керівника Офісу президента, виконавчий директор Українського інституту майбутнього (2016-2020). Нині – боєць ЗСУ, пише Вікіпедія.