Країна-агресор Росія активізувала свій тиск на молдовському напрямку через роздачу паспортів у невизнаній «ПМР». Проблема використання цього анклаву як джерела живої сили та інструменту геополітичного шантажу сьогодні створює додаткові виклики для безпеки південних кордонів України. Колишній речник Генерального штабу ЗСУ, полковник запасу та військовий експерт Владислав Селезньов оцінює реальний мобілізаційний та диверсійний потенціал ворожого угруповання в регіоні. У своїй колонці аналітик розкриває три приховані мотиви Москви щодо Тирасполя та пояснює, чому у Кремля наразі бракує ресурсів для відкриття другого фронту проти Одещини. Про ризики гібридної експансії — у матеріалі автора.
Путіну в першу чергу потрібні солдати. Якщо мешканець Тирасполя отримав російський паспорт, то логіка Кремля дуже проста: будь ласка, ставай до лав російської армії і йди вбивати українців. Хоча шансів на це у таких людей набагато менше, ніж загинути самим. Відповідно, таким чином Путін шукає можливість отримати додаткові людські ресурси для продовження своєї агресії проти України.
По-друге, наявність громадян Російської Федерації на території Молдови — а ми ж розуміємо, що Придністров’я є частиною Молдови, — створює певне підґрунтя для подальших дій Росії. Згадаймо, як це було на початку російського вторгнення у 2014 році, коли росіяни прийшли в Крим, Севастополь, Донецьк і Луганськ нібито для того, щоб “захистити російськомовних мешканців України”.
“Захистили” так, що частина Луганської та Донецької областей була зруйнована. Такі собі “захисники”. Але де-факто це був привід для використання російської армії під виглядом захисту російськомовного населення. Те саме Москва потенційно може намагатися застосувати і щодо території Придністровського регіону Молдови.
Знову ж таки, минуло вже понад 30 років від розпаду Радянського Союзу. Відбулася зміна поколінь. Багато молодих людей віком до 30-35 років узагалі не розуміють, що таке СРСР і до чого тут Російська Федерація. Тому Москва може в такий спосіб намагатися нагадати про себе.
Цілком імовірно, що Путін не полишає надії реалізувати план “Новоросії”. Відповідно до цього задуму, під контроль Росії мала би перейти не лише левова частина українського півдня і сходу, а й, зокрема, Миколаївська та Одеська області. У такий спосіб Кремль міг би спробувати з’єднати Придністров’я з територією, яку контролює Російська Федерація. А тут уже є підготовлений ґрунт: частина мешканців Придністров’я отримала російські паспорти, тобто формально стала громадянами Російської Федерації. Саме це Москва може використати для юридичного обґрунтування подальшої анексії частини території Республіки Молдова.
Думаю, це і є три ключові фактори, які пояснюють, чому знову зайшла мова про роздачу російських паспортів мешканцям Придністров’я. Якщо ж говорити про мобілізаційний потенціал Придністров’я, то, відповідно до російського законодавства, чоловіки віком від 18 до 60 років одразу потрапляють під норми щодо мобілізації. Відповідно, у зоні ризику опиняються і новопризначені громадяни Російської Федерації, які нині мешкають, умовно кажучи, у Тирасполі. А зважаючи на те, що Путін буквально по всьому світу нишпорить у пошуках додаткових ресурсів для поповнення добряче проріджених лав російських штурмовиків, він буде радий будь-якій кількості. Для нього це ресурс, за допомогою якого ворог намагається продовжувати знищення українців.
Що стосується того, як це можна реалізувати технічно, то тут варто згадати заяви заступника керівника Офісу президента України Павла Паліси про те, що Росія може намагатися створювати так звані буферні зонина території Одеської та Вінницької областей, що відповідає наказу Путіна ще від травня 2024 року. Але питання в іншому: якими силами, якими ресурсами і якими можливостями Путін зможе реалізувати просування своїх штурмових загонів або десантних підрозділів для створення потужного угруповання на території Придністров’я, яке загрожуватиме Одеській області?
На сьогодні таких ресурсів у Путіна немає. І в осяжній перспективі їх не очікується, адже все, що він має, він кидає у полум’я війни на фронті.
Звісно, часто згадують тезу Путіна про гру Росії “в довгу”. Але навіть у довгостроковій перспективі тенденції для російських армії, економіки і Російської Федерації загалом є геть невтішними. Росія дедалі більше втрачає. Темпи її просування зменшуються.
Наприклад, у вони березні були приблизно на 10% більшими, ніж у квітні. І це при тому, що кількість бойових дій у квітні зросла — нехай не набагато, на два-три відсотки. Але тенденція красномовна - російська армія знекровлюється. Тому Путіну не варто розраховувати на те, що ситуація докорінно зміниться на його користь. Єдине місце, де вона “змінюється”, — це у брехливих доповідях російського Генштабу, де генерали розповідають Путіну, що російська армія контролює населені пункти на території Харківської області, до яких їм ще йти 10-15 кілометрів.
Але брехня — це частина гібридної агресії, фундатором якої є генерал Герасимов. Як бачимо, вона працює не лише проти третіх країн, а й проти самої військово-політичної верхівки Російської Федерації. Диктатору брешуть, Путін цю брехню сприймає на віру і на її основі робить голослівні заяви про те, що до осені російська армія нібито повністю контролюватиме Донецьку область.
Щодо загрози для Молдови з боку російських військ у Придністров’ї, то там залишається угруповання — оперативна група російських військ, приблизно 1500 військових, значна частина з них жодного дня не мала досвіду застосування зброї у реальних бойових діях. Це, м’яко кажучи, не та сила, яка може самостійно вести сучасну війну. Крім того, там є застаріла техніка, яка точно не готова до участі в сучасних бойових діях, особливо в умовах, коли на полі бою домінують дронові системи. Тому загроза певною мірою існує, але це точно не та компонента, яка може створити реальну критичну небезпеку для українського прикордоння з Придністров’ям. Ризики є, але вони незначні й передусім стосуються можливих диверсійних або терористичних дій з боку російського угруповання у «ПМР».
Втім, якщо з території Придністров’я виникне загроза для України, наша держава точно не буде “хлопчиком для биття”. Українська армія діятиме жорстко, раціонально і дзеркально. Нам чужого не треба, але своє ми точно не віддамо.
Сили й засоби українських Сил оборони на південному напрямку є. Усе, що потрібно буде зробити для захисту українських кордонів, буде зроблено. Чи можуть бути якісь превентивні дії з боку України? Ні, і поясню чому. Українська армія може бути залучена до певних процесів на території де-факто Республіки Молдова лише за запрошенням уряду Молдови. Таких запрошень я не бачив. Водночас наші кордони точно будуть надійно захищені, тому що для цього є і сили, і засоби. А у ворога там немає такого досвіду, фаховості та ресурсів, щоб створити критичну загрозу для Одещини чи Вінниччини.
Якщо Молдова побачить реальну загрозу з боку Придністров’я, теоретично вона може звернутися по допомогу. Але це вже питання до фахівців, які займаються комунікацією в Міністерстві закордонних справ чи Міністерстві оборони Республіки Молдова. Можливо, вони скористаються підтримкою своїх румунських партнерів або союзників. Мені складно сказати, які саме рішення можуть ухвалювати в Кишиневі.
Для України головне завдання — забезпечувати територіальну цілісність і незалежність нашої держави. Саме цим українські Сили оборони і будуть займатися. Делегування повноважень для дій на території іншої держави — це компетенція тієї країни, яка запрошує нас до таких дій. Далі відповідні рішення ухвалюються Верховною Радою за поданням президента України. Але це процес не дуже швидкий, і в ньому мають бути враховані всі фактори, передусім ресурсні.
Ситуація на придністровському напрямку потребує посиленої уваги, хоча, чесно кажучи, ця увага ніколи й не зникала. Тут варто звернути увагу на певну синхронність дій Росії. Ворог лякає ядерною зброєю, намагається активізувати зусилля на фронті, використовує тему Придністров’я. Таке враження, що Росія прагне максимально розтягнути наші ресурси і ввести нас в оману, щоб ми не розуміли, звідки чекати небезпеки.
Але це не перша така історія. Думаю, українські розвідувальні служби мають абсолютно чітке розуміння перспективних намірів російських окупантів. Ніхто дурниць робити не буде. Україна й надалі реалізовуватиме свою стратегію стратегічної оборони, спрямовану на виснаження ворога.
Підсумовуючи, Росія може використовувати тему Придністров’я у кількох напрямках. По-перше, як джерело мобілізаційного ресурсу. По-друге, як привід для подальших заяв про “захист громадян Росії”. По-третє, як елемент інформаційної кампанії та гібридного тиску. І зараз це справді більше схоже на інформаційну кампанію, яку російський Генштаб використовує для нагнітання ситуації, створення атмосфери невіри, паніки і хаосу. Але одна справа — розповідати про наміри, і зовсім інша — мати ресурс для їхньої реалізації. На сьогодні ми можемо констатувати: у Росії немає ресурсів для серйозної ескалації з території Придністровського регіону Молдови. Можливо, вони й хотіли б це зробити, але їм просто немає чим.
Владислав Селезньов - український військовий експерт, журналіст. Полковник Збройних сил України.
До окупації Криму країною-агресором Росією працював начальником кримського медіа-центру Міністерства оборони України. Коли Кримський півострів захопили російські окупанти, залишився вірним українській присязі і переїхав до Києва.
Після початку АТО на Донбасі в 2014 році був призначений керівником пресцентру оперативного штабу Антитерористичної операції на сході України.
У період з листопада 2014 по 2017 рік - начальник пресслужби Генерального штабу Збройних сил України.
Наприкінці 2017 року звільнився з ЗСУ у зв'язку із завершенням контракту.