Російська влада остаточно ліквідує будь-які легальні майданчики для закликів до припинення війни. Соціолог, публіцист і автор книг Ігор Ейдман оцінює рішення про зняття партії «Яблуко» з виборів як прояв страху Кремля перед суспільним запитом на мирне врегулювання. У своїй колонці автор пояснює, чому кремлівські чиновники спочатку допустили єдину антивоєнну силу до виборчої кампанії, а також розповідає, чому російська бюрократична система не здатна провести тотальну мобілізацію.
Я б не став стверджувати, що «Яблуко» було зовсім непрохідною партією. Якраз перед зняттям з виборів її рейтинг, за даними опитувань, почав швидко зростати. Буквально за тиждень він зріс з 2% до 4%, а від 4% вже недалеко до прохідних п’яти. Гадаю, рейтинг міг зростати й далі, бо в російському суспільстві справді є попит на мир.
Це не тотальний попит усього суспільства, але кількість людей, які прагнуть миру, досить велика. Причому частина з них, по суті, хоче миру навіть за будь-яку ціну. «Яблуко» вловило цей попит і виявилося єдиною з партій, допущених до виборів, яка говорила про нього вголос.
Виникала ситуація, коли, з одного боку, саме «Яблуко» виступає за мир, а з іншого - всі інші партії виступають за війну. Причому деякі партії, які вважаються нібито опозиційними, хоча всі вони, звичайно, контролюються Кремлем, використовували навіть агресивнішу риторику, ніж «Єдина Росія». Таким чином, у «Яблука» потенційно було досить велике електоральне поле - люди, які прагнуть миру.
Тому я зовсім не здивований, що «Яблуко» в результаті зняли з виборів. Є й друга причина. У Росії взагалі заборонена дискусія про війну та мир. Це нагадує тоталітарне суспільство в Радянському Союзі: тоді всі мали бути за комунізм, а ті, хто виступав проти, вважалися відщепенцями або навіть злочинцями-дисидентами.
Зараз точно так само за замовчуванням усі, хто перебуває в легальному інформаційному полі, мають бути за війну. «Яблуко», беручи участь у виборах, фактично намагалося легалізувати мирний дискурс, зробити розмову про мир частиною публічного суспільного простору. Влада, природно, у цьому не зацікавлена. Вона не хоче, щоб уголос говорили про мир і про необхідність припинення війни. Тим більше, як я вже сказав, ця позиція є досить затребуваною.
Тому мене дивує не те, що «Яблуко» усунули від виборчої кампанії, а скоріше те, чому його взагалі спочатку зареєстрували. Це справді серйозне питання, яке, можливо, свідчить про певні розбіжності в російській верхівці. Спочатку реєстрацію «Яблука», ймовірно, підтримали якісь впливові сили. Гадаю, що це могли бути Кирієнко та його люди з внутрішньополітичного блоку адміністрації президента, бо саме вони фактично визначають учасників цього передвиборчого фарсу.
Але потім вони, мабуть, самі відмовилися від цієї ідеї, побачивши, що рейтинг «Яблука» зростає. Гадаю, що на них також могли натиснути силові структури. У результаті «Яблуко» благополучно зняли з виборів.
Це може свідчити про певні розбіжності у російській верхівці. Але, безумовно, ці вибори, як були фарсом, так ним і залишилися. З «Яблуком» чи без нього все одно намалювали б той результат, який потрібен російській владі. Навіть якби за «Яблуко», припустимо, проголосували 10 %, йому могли б «намалювати» 3 %, щоб не пропустити до Держдуми.
Але сама можливість для «Яблука» голосно говорити про мир і залучати на свій бік виборців під час передвиборчої кампанії виявилася неприйнятною для російської влади. Тому вони вирішили навіть не брати на себе зайвої праці, щоб потім фальсифікувати результат «Яблука», а просто не допустили партію до виборів. Так влада позбавила себе можливого інформаційного шуму та пожвавлення в суспільстві дискусії навколо теми миру.
Тож нічого дивного тут немає. Фарс залишається фарсом і буде доведений до кінця. Усім, мабуть, підрахують стільки голосів, скільки потрібно, але тепер уже без можливості публічно дискутувати на тему миру.
Це ще раз доводить, що російське керівництво орієнтоване на продовження війни, і мир йому не потрібен. Я маю на увазі насамперед Путіна, оскільки саме він визначає основний напрямок і вектор російської політики.
Безумовно, у російській верхівці можуть бути люди, які хотіли б миру. Можливо, «Яблуко» спочатку й намагалися допустити до виборів, щоб продемонструвати затребуваність мирного дискурсу. Але основний правлячий мейнстрім, який вирішує, кого допускати до виборів, а кого знімати, орієнтований на Путіна та його прагнення продовжувати війну нескінченно.
Що стосується можливої реакції російського суспільства, то певна реакція вже є. Відбувалися невеликі акції, є обурення в соціальних мережах серед тих російських лібералів, що залишилися. Але жодного серйозного впливу на політику суспільство чинити не може. В умовах тоталітарної диктатури суспільство, що б воно не говорило, фактично нічого не вирішує, і влада його слухати не буде. Тому серйозної загрози для російської влади ця реакція не становить.
Що стосується розмов про те, що після виборів влада може оголосити нову мобілізацію або піти на додаткову ескалацію, - звичайно, така можливість залишається. Інше питання - наскільки російська влада технічно до цього готова і що це їй дасть.
Я не думаю, що подібні рішення зможуть принести їм якийсь серйозний результат, тому що російська система погано пристосована до повноцінного мобілізаційного сценарію. Російські бюрократи - це не сталінські наркоми. Вони ліниві, корисливі, зацікавлені насамперед у власному збагаченні й погано вміють працювати в надзвичайних ситуаціях.
Тому я не думаю, що російська влада здатна дійсно повністю перевести країну на військові рейки й організувати тотальну війну за зразком Другої світової. Мені здається, це нереально. Вони можуть ухвалювати якісь судомні рішення, оголосити чергову мобілізацію, створити додатковий стрес для суспільства і тим самим підривати власну стабільність. Але я не думаю, що це здатне дати їм якийсь позитивний результат.
Ігор Ейдман, соціолог, публіцист, спеціально для Главреду
Ігор Віленович Ейдман (25 вересня 1968, Горький) - російський соціолог, один із найактивніших дослідників путінізму як соціальної та політичної системи.
З 1995-го по 2002-й рік очолював піар-агентство «Центр соціальних інновацій». Ігор Ейдман є автором антиолігархічної кампанії Бориса Нємцова.
З 2002-го по 2005-й рік Ігор Ейдман працював одночасно в центрі політконсалтингу «Ніколло М» та Всеросійському центрі вивчення громадської думки (він же ВЦІОМ).
У 2010 році став одним із підписантів опозиційного листа «Путін повинен піти».
У 2011-му році переїхав до Німеччини.
Ігор Ейдман у 2014 році випустив книгу «Нова національна ідея Путіна». У 2016 році була видана його книга «Система Путіна: Куди йде нова Російська імперія?»
Ігор Ейдман - автор численних публікацій і статей, активно пише на своїх сторінках у соцмережах. У своїх матеріалах він детально аналізує сучасну російську політику, виступає проти війни в Україні, нещадно висміює Путіна, «духовні скріпи» та «русский мир».