Закон про мобілізацію ще ніхто не прийняв і ніхто навіть не знає що там фінішно буде.
А вий в інтернетах стоїть наче у нас не війна за виживання країни, а війна одних українців за право інших почуватися в теплі і затишку. І жити як їм комфортно.
Це не так.
Іноді певне лайно трапляється, коли питання виживання усіх вимагає певних жертв від усіх. У нас таке трапилось - на Україну напав агресор.
Хтось жертвує доходом. Хтось залишив домівку. Хтось замість комфортної роботи перейшов на роботу яка подобається сильно менше (аж до нервового і фізичного виснаження, ага), але країні від того більше користі.
Мабуть треба ще раз це проговорити: якщо у вас тилова цивільна робота, вона не має ніякої особливої цінності якщо не спрямована на виживання держави чи її громадян. Бо ніякого екромічного фронту нема. Є тил.
А військові платить максимальну можливу ціну. Їх ризики неспівставні з всіма іншими. В той же час у армії не будуть всі, але буде певна вибірка людей. І так, жодна мобілізація чим далі тягнеться війна не буде збором добровольців. Хтось не хоча зовсім, хтось готовий, але чекає повістку.
В таких умовах єдине призначення закону про мобілізацію - зробити вибірку людей які зрештою пройдуть через війну на максималках максимально чесною і неупередженою. От і все. А оце виття окремих розстроєних співгромадян - воно про небажання бути у кошику, з якого тягнуть папірці.
P.S. Для особливих ідіотів. У нас немає в країні «мільйона держслужбовців» і «мільйона силовиків», який «треба призивати в першу чергу». Держслужбовців у нас менше 300 тисяч, 3/4 з яких жінки, що забезпечують роботу соціальних систем. А всіх діючих силовиків включно з поліцією, прокуратурою і СБУ трохи більше 200 тисяч. Частина з яких і так воює.
Юрій Богданов - блогер, аналітик, спеціаліст зі стратегічних комунікацій у сфері бізнесу, державного управління та політики. Колишній радник голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації. У 2010 закінчив Київський національний економічний університет.