Анкара замість Мінська: чому Україна ризикує, погоджуючись на посередництво Ердогана

Президент Реджеп Ердоган заявив про намір Туреччини стати посередником між Росіє та Україною у перемовинах з врегулювання конфлікту.

Варто зазначити, що на даний момент Мінськ як майданчик для перемовин між Україною та Росією повністю себе вичерпав в силу загострення відносин між Україною та Білоруссю та у контексті явно антиукраїнських недружніх дій Лукашенка. Більше того, на даний момент формула Мінських переговорів у Тристоронній контактній групі також вичерпалось і потребує "нового дихання".

Звичайно, просто перенесення переговорного процесу з Мінська до Анкари чи Стамбулу нічого не дасть - тут потрібен новий формат. Якщо ж Ердоган вважає, що Туреччина може відіграти проактивну роль у переговорному процесі - це одна історія і тоді хотілося б ознайомитися з їхніми пропозиціями у цьому напрямку. Тому що Лукашенко у Білорусі цієї проактивної ролі не виконував - він лише надавав приміщення для переговорів. А усі його спроби бути справжнім модератором процесу (Мінськ на початку намагався бути присутнім у перемовинах) не знайшли підтримки ані в Києві, ані в ОБСЄ, ані в РФ.

Тим не менш, опосередковано на процесі переговорів Білорусь таки заробила, бо вона використовувала усі проблемні моменти українсько-російських відносин для створення нових можливостей для білоруського імпорту і експорту в Україну. Тобто усі прогалини і особисті контакти вони використовували для того, щоб реалізувати свій інтерес, але зараз і ця можливість так само вичерпується.

Очевидно, що цей дефіцит діалогу, відсутність прогресу у питанні врегулювання питання ситуації на Донбасі та у Криму дає можливість іншим потужним регіональним гравцям взяти на себе роль медіатора і надати майданчик для переговорного процесу. Але це має бути не лише територія для фізичної зустрічі - має бути певний супровід: гуманітарні ініціативи, експертна співпраця, майданчики для дипломатії "другого плану", пропозиції щодо участі у відновленні території та їх розмінуванні тощо. Якщо Туреччина зможе запропонувати зайняти цей простір собою і надати якісь політично вагомі ресурсні пропозиції у частині деокупації Криму та Донбасу, то очевидно, що Київ має бути у цьому зацікавлений.

Але попри те, що Туреччина пішла в НАТО, вона не є однозначним союзником України. Виносячи таку пропозицію, вона, в першу чергу, сповідує власні національні інтереси, які відрізняють її і від інтересів Києва, і від інтересів Москви - це просування їхніх інтересів на Кавказі, у Чорному морі, Центральній Азії та Близькому Сході. Тобто там, де Україна не гравець. Тож коли ми впускаємо Туреччину у якості модератора, ми також маємо мати це на увазі, аби потім нам не було надто болісно. Адже потім Туреччина цілком може домовитися із тим же Путіним і спільно тиснути на Київ по тим чи іншим питанням.

читайте такожКулеба заявив про готовність бачити Ердогана посередником між Києвом і Москвою, але є умоваБо поки Україна не сформувала свого чіткого розуміння того, що робити із мінським процесом, у цьому є багато ризиків. Перш за все, Туреччина і Росія можуть домовитися у частині газопроводів чи урегулювання ситуації на Південному Кавказі, зокрема, навколо Карабаху заради угоди чи стратегічного бачення співпраці. Прямо це, звісно, жодним чином не впливає на ситуацію з переговорним процесом і урегулюванні ситуації на Донбасі, але опосередковано однозначно вплине, особливо якщо Туреччина братиме безпосередню участь у переговорному процесі і тиснутиме на Україну до порозуміння у тому, як це вигідно РФ.

У той же час, малоймовірною виглядає зміна позиції Туреччини по Криму у найближчій перспективі. Зокрема тому, що Туреччина підкреслює визнання територіальної цілісності України і наголошує на дотриманні прав і свобод кримськотатарського народу в окупованому Криму, надає політичні і медійні майданчики кримськотатарському руху, а також фінансову підтримку, але не здійснює кроків, пов’язаних із безпековими викликами російської окупації у Криму - не бере участі у маневрах НАТО, пов’язаних з моделюванням можливих зіткнень з Росією, не перекриває проходів до Босфору і Дарданелли, і не здійснює блокування економічної експансії РФ у Чорному морі. А враховуючи нинішні геополітичні розклади сил у регіоні, навряд чи вона це робитиме і надалі.

Віталій Кулик, директор Центру дослідження громадянського суспільства, спеціально для Главреда

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред